Під вимушеною перервою маю на увазі ситуацію, коли просимо дитину перервати те, що вона робить, щоб сісти в крісло чи піти до власної кімнати і трохи подумати.
Батьки часто запитують мене, чи вимушена перерва – це добра річ, чи ефективний метод дисципліни. Я завжди відповідаю ствердно. Упродовж дня бувають хвилини, коли мамі й татові потрібно трохи часу, щоб подбати про лад у помешканні. Малий Фестус або Феліція мають тоді сісти в куточку або піти до своєї кімнати, щоб якийсь час подумати і заспокоїтися.
Повідомляючи комусь зі своїх дітей про вимушену перерву, слід просто сказати: «Твоя поведінка така жахлива, що тобі доведеться побути певний час на одинці».
Однак застерігаю: ізолюючи дитину, не перегніть палиці. (Чотири місяці ізоляції – це, звичайно, занадто, хоч яким спокусливим іноді видається такий варіянт). Від п’яти до десяти хвилин зазвичай буває достатньо, щоб шестирічні чи трохи старші діти охололи. Дошкільнятам вистачить і двох хвилин.
Пам’ятайте, що тимчасове відособлення – це не покарання, а спосіб допомогти дитині зрозуміти, що вона відповідає за свої вчинки. Коли її дії стають безвідповідальними, мусить зупинитися й усвідомити, що робить. Якщо поведінка дитини поліпшиться – це добре. Та якщо вона відразу повертається до того, що спричинило проблему, можливо, треба буде зробити ще одну перерву.
Щоразу після вимушеної перерви важливо поговорити з дитиною. Запитайте маленьку Феліцію: «Як ти тепер почуваєшся? Ти вже готова повернутися до кімнати і гарно бавитися? Ми всі дуже хочемо, щоб ти до нас повернулася, якщо ти готова».
Ведучи таку розмову, торкайтеся дитини. Демонструйте ніжність, пояснюючи, за що її було ізольовано і чому вважаєте, що вона поводилася неприйнятно.