Роками я не міг практикувати безкорисливість. З іншого боку, дитина, яку не приймають як дар, не знає, що таке безкорисливість.
Саме тому я хотів би, щоб моя дитина зрозуміла, що вона для мене – дар Божий, а не моя власність. Я хотів би навчити її відчувати глибоку єдність із Творцем та всією дійсністю.
Я хотів би навчити її, що світ та люди є місцями не для панування, а для зустрічі, розмови та поваги.
Я хотів би навчити її відмовитися від володіння речами та людьми. Мені це важко далося. У юному віці втративши особисту ідентичність та емоції, я не мав іншого вибору, як «приклеїтися» до людей та речей, щоб почуватися живим.
Саме тому я хотів би, щоб моя дитина могла сприймати людей та речі як дар та можливість зростання і душевного спокою.
Вміти дотримуватися дистанції
Є ще одна важка річ для тих, кого в дитинстві не любили. Або ти замикаєшся в тиші власного егоїзму, не шукаючи відповіді, не розпочинаючи діялог з іншим, недооцінюючи його, або розчиняєшся в тому, кого, як думаєш, любиш, живучи заради нього/неї, оскільки вважаєш, що не спроможний/на сам/а обирати чи жити самостійно.
Саме тому я хотів би навчити свою дитину, що необхідно дотримуватися дистанції щодо себе та інших. Не йдеться про снобізм чи холодність, навпаки – це спрямування на те, щоб глибше любити себе та інших.
Я хотів би сказати своїй дитині, що ця дистанція допоможе їй подивитися на себе ззовні.
У книзі Per essere felici («Бути щасливими») я радив сприймати себе, як оператора, який знімає фільм. Це може допомогти не впасти в цілковите ототожнення з тим, що ми думаємо чи відчуваємо.
Наша думка є саме нашою, а не чиєюсь, і, зазвичай, вона дуже обмежена дійсністю. Жити – це також обмінюватися думками.
Щодо інших, то ця дистанція допомогла б краще бачити та розуміти стан душі, щоб могти їм допомогти.
У будь-якому випадку, така поведінка допомагає уникнути самообману та реалістично сприймати інших і себе.
Скільки осіб показують себе сильними, не погоджуючись із власними слабостями, або ж кидаються в гіперактивність, оскільки бояться зупинитися та подивитися на себе зсередини, ніколи не задумуючись про свої страхи чи фантазії, не розв’язуючи вузлів, адже бояться побачити, ким вони стали.
Вміти переживати страждання
Коли ти дитина і страждаєш через покарання, інстинкт пропонує тобі єдиний вихід – втечу. І після цього – намагання забути біль.
Лише з плином часу я навчився залишатися в течії страждань. Ненадовго, рівно стільки, скільки необхідно для розуміння динамік, які призвели до страждання. Особливо ж для того, щоб правильно зрозуміти, яка в мене психіка.
Ми не повинні втікати від страждань, адже вони дають нам цінну інформацію про нашу підсвідомість, інформацію, яку інакше не отримаєш.
Горе нам, якби ми перестали страждати.
Горе мені, якби я більше не відчував болю та тривоги.
Це означало б, що я став настільки холодним і твердим, що втратив людяність і серце.
Тому я ніколи не бажатиму дитині відмовитися від власного серця. Якщо вона його втратить, то більше не бачитиме барви природи, не чутиме голосів людей, не розумітиме чуже серце… Вона буде живим мерцем.
Лише сучасне суспільство, пронизане духом конкуренції, змушує вірити, що ти є непереможним і сильним лише за умови, що не зважаєш на речі, йдеш по головах людей та не відчуваєш їхніх страждань.
Холодне серце стало дуже модним.
Модним стало накачане ефективне тіло.
І цинічний безжалісний розум.
Я працюю напоказ, отже, я існую.
Ілюзії плутають із цінностями, а персонажів – з особами.
Натомість я хотів би сказати своїй дитині, що для мене життя – це щось інше: подорож до більшого розуміння та меншого невротичного рівня.
Я хотів би, щоб вона однаково цінувала і поразки, і перемоги.
Головне – надати сенс.
Якщо дитина отримає перемогу, вона її правильно зрозуміє, якщо зазнає поразки, то правильно оцінить і її.
Я хотів би, щоб моя дитина була переконаною, що ми існуємо, оскільки ми є.