Іноді можна почути вислів, що Господу Богу вдалося багато речей, що весь світ Йому вдався. Суша і море, зоряне небо, тварини і рослини, людина зі всіма своїми талантами. З-поміж стількох прекрасних Божих витворів, як дехто вважає, один Господу Богу не вдався – старість. Я не раз чув цей вислів з уст старших людей. Пригадую розмову з жінкою в дуже похилому віці. Її руки тремтіли. Сиділа на старому залізному ліжку із запалими пружинами, закутана шаллю і в хустині на голові, самотня в холодній квартирі. З проникним болем у голосі ставила мені це запитання: навіщо та старість? Навіщо ці місяці, роки муки для себе та інших? Ті безконечні хвороби, немічність, приниження? Навіщо, – питала. Адже в цьому немає сенсу. Нинішній світ – сила, рух, сьогодення, а я вже цього всього не розумію, не можу, не зумію осягнути. Навіщо, – питала, – цей тривалий час старости, навіщо таке життя? Скільки старших людей говорило мені те саме: що почуваються погано, що їхні друзі і знайомі вже повмирали, що діти і внуки десь за океаном. Якщо навіть не за океаном, то забули, не навідують, не мають часу. Отож, дорогі брати і сестри, Ви всі, що переживаєте осінь життя, пам’ятайте: можливо, діти забули про Вас, можливо, внуки навіть не знають Вашої адреси, можливо думають, що якщо маєте свій куток і пенсію, то чого ж Вам іще треба, – тому не хочуть Вас відвідувати, не хочуть поспілкуватися, вислухати. Якщо навіть так є, то пам’ятайте: Ісус про Тебе не забув. Ісус любить Тебе, любить Тебе старого, хворого, на людський погляд нічого не вартого. Якби навіть діти забули – Він з Тобою. Знаю, що це лише слова, які, можливо, й не допоможуть комусь конкретно прожити свою старість. Що це втішання може взагалі не змінити чийогось внутрішнього світу, стану душі старшої людини. Але промовляю це з цілковитою відповідальністю: «Бог не забуває про старших людей». Пересвідчитися в цьому зможуть ті, хто зуміє попросити Його, щоб оселився в їхніх скромних помешканнях, хто має для Нього час. Хто зуміє, про що я вже писав у вступі, з розумінням і покорою приймати хрест, з яким неодмінно пов’язана старість.
Пам’ятаю, як багато років тому я ходив з йорданським благословенням. Одного вечора трапилося мені проходити повз щось, чого сам навіть не міг назвати. Якась ніби шопа, ніби дерев’яна будка, якийсь барак, що ледве стояв. Я задумався, чи взагалі тут живуть люди. Все ж зупинився, бо побачив маленьке віконце, а в ньому слабеньке світло. Коли я так стояв, двері відчинилися, і маленька бабуся поманила мене рукою.
– Прошу дуже, прошу дуже, – запрошувала вона. – Я тут чекаю на священика.
Я увійшов через темні сіни. Не забуду тієї картини: в сінях відро замерзлої води, грибок на стіні, зі стелі на куснику проводу звисала жарівка, на столі замість скатертини – газета. Але все було готове до приходу священика: свячена вода, хрестик, Святе Письмо. Ми помолилися, і я сів на хвилинку Тоді бабця подала мені приготовану пожертву, перепрошувала, що без конверта. Я був здивований, бо вручила мені дуже велику суму. Це була чи не половина її пенсії. Часто старші люди плутають банкноти, отож я запитав:
– Чи знаєте, скільки мені даєте? Адже це дуже багато грошей.
– Знаю, отче. Я маю таке здоров’я, що не завжди ходжу до церкви та й не даю на тацю. Тому мені вдалося стільки призбирати, тож хочу дати на побудову церкви.
Коли вона говорила, я бачив радість в її очах. Раділа, що може вручити цей дар, і я не міг не прийняти його. Однак почувався якось ніяково. Ця повна убогість довкола мене і гроші, які я тримав у долоні… Але вона дивилася на мене з такою усмішкою, що я міг лише подякувати. Хотів зробити це якось особливо, якось підкреслити вагомість цієї пожертви. Отож сказав:
– Що ж, мушу визнати: порівняно з Вами інші дають мало.
Не знаю, може бабця недочула.
– Мало? – запитала вона і рушила до креденса, щоб ще трохи докласти.
Я ледве стримав її і запитав:
– Звідки у Вас стільки грошей?
Вона на це – цілком серйозно і з таким спокоєм в очах:
– Отче, я дуже багата.
Я взагалі онімів. Ще раз подивився на цей стіл, на звичайну жарівку, на стіни, не білені роками. Уперше в житті я почув від когось, що він багатий. Мені траплялося бувати в таких будинках, таких віллах, від інтер’єру яких не в одного запаморочиться в голові. І навіть у таких місцях я чув одвічне: «Біда, отче, невесело живеться». Одного разу один пан, перед будинком якого стояло три розкішних авто, сказав мені: «Отче, і що з того, що я можу заробити кількадесят мільйонів за день, якщо однаково все витрачу». А ця жінка каже мені, що вона багата. Я не стримався і запитав з усміхом:
– А звідки у Вас взялося це багатство?
– А це вже трохи моя таємниця, – відповіла також з усміхом, але промовляючи це, глянула в бік хреста, що висів над ліжком.