Багато років тому, коли я був ще семінаристом, один приятель священик запросив мене на свою першу літургію. Я поїхав до храму однієї з підваршавських парафій. Виявилося, що на ту саму службу, цілком випадково, кількома автобусами приїхала група американців польського походження. Наші земляки з-за океану подорожували рідним краєм і якраз тут зупинилися цього ранку, щоб піти до костелу на недільну службу. Не приховую, я був дуже зворушений, коли побачив наших співвітчизників, які прибули з Америки. Були це люди, яким довелося розлучитися з Батьківщиною під час Другої світової війни. Коли я з ними зустрівся, їм було приблизно шістдесят – сімдесят років. Зворушив мене, як я вже згадував, вигляд старих жінок, одягнених у білі штани, що сильно обтискали їх, в яскраві кольорові блузки, й на високих золотих шпильках. До того ж мали світле, пофарбоване волосся і яскравий макіяж. Коли під час відправи молодіжний ансамбль почав грати ритмічні релігійні пісеньки, старші пані стали собі дригати ногами в такт музики. Тоді я зрозумів таке: як сильно ці жінки бояться старости, як хочуть завжди бути вісімнадцятилітніми – одягом, жестами, поведінкою. Незважаючи на їхні щирі прагнення і зусилля, наслідок був насправді жалюгідним. Та старість на обличчі, якої не приховав макіяж, фігура, що відповідала не прагненням, а фактичному віку – усе це в поєднанні з молодіжним, вільним стилем поведінки мало досить сумний вигляд. Людям старшого віку – здебільшого це стосується жінок – важко погодитися з тим, що старість так сильно відбивається на їхніх обличчях, що її видно в сивому волоссі і похиленій поставі. На мою думку, тут немає жодного приводу для смутку чи розпачу. Адже джерело своєрідної краси людини криється в її очах й усмішці. Як багато я зустрічав старших жінок, про яких можу сказати, що вони були по-справжньому гарні! Гарними були їхні очі, усмішка, сердечність і добрі слова, які я чув від них. Так, це правда, вони вже не мали фігури дівчаток-підлітків, і не могло бути й мови про ту привабливість, яка є в молодих жінок. Але можу ще раз повторити, що вони були красиві. Тому закликаю всіх Вас, дорогі старші люди: будьте красивими. Пам’ятайте, що краса людини – молодої і старої – починається із серця, з чистоти серця, його спокою і доброти. Настає такий момент у житті, коли старшій людині більше не допоможе ні косметика, ні одяг. Якщо вона хоче зберегти людську красу, ту особливу красу, про яку тут ідеться, то повинна пам’ятати, що джерелом усмішки, красивого погляду і красивих очей залишається людське серце. Молитвою до Ісуса, молитвою на колінах можна випросити собі ту красу душі, красу серця, якою променітиме навіть найстарша людина.
Можу відкрити одну таємницю мого священичого життя. Отож, колись я мав таку собі парафіяльну любов – чарівну стареньку, до котрої кожної першої п’ятниці місяця приходив зі Святими Таїнствами. Це була делікатна, трішечки згорблена старенька. Коли я приходив до неї, вона завжди була одягнена в той самий в’язаний светер і світлу хустинку на голові. І була просто красива! Мені навіть важко сказати, у чому полягала ця краса, але я ніяк не міг надивитися на неї. Я теж, мабуть, «впав їй в око», а може, і в серце, тому ми обоє не могли дочекатися тієї першої п’ятниці. Тож я мчав до бабці з Ісусом, як тільки міг, а вона вже виглядала мене у вікні свого одноповерхового дерев’яного будиночка. А яке то було вікно! На ньому стільки квітів, а взимку ще й багато вати, яка теоретично мала бути ефективним утепленням. Серед цих квітів і вати я ще здалеку бачив обличчя старенької, яка так зосереджено мене виглядала, що важко описати. Хоча я проходив близько від цього вікна, але їй не завжди вдавалося зауважити мене. Я знав: якщо вона не помітить мене, а я несподівано постукаю в її двері, то вона може розхвилюватися, бо буде змушена вже при мені поспіхом запалювати свічки, а це було для неї неабиякою проблемою. До того ж, до вечора не зможе собі пробачити: «Як так сталося, що не зауважила священика? Напевно, на кота задивилася, який плутався в мене під ногами». Отож, щоб не заскочити стареньку раптовим стуканням, я повертався від дверей, нахилявся до низенького вікна і протягом хвилини ми дивилися один одному просто в очі. За мить бабця робила великі очі і кричала: «О Боже, йде!», бігла до столу запалювати свічки. Коли я заходив до кімнати, вона вітала мене з належною повагою і зазвичай просила висповідати її. Перед початком сповіді обов’язково розповідала мені, хто обкрадає газетний кійоск, що стоїть неподалік її дому. Так, кійоск, а не кіоск. Кіоск і справді обкрадали майже кожні кілька днів, а старенька зробила зі свого вікна слідчий спостережний пункт. Кожної першої п’ятниці інформувала мене, що вже знає, що це «хлопчиська від Ваціковської». Одразу після сповіді бабця давала найпрекрасніший концерт любови до ближнього. Отож, зазвичай у душпастирському п’ятничному служінні мені допомагала сестра-монахиня. Ще напередодні обходила усіх дідусів і бабусь, щоб пригадати, що «завтра перша п’ятниця, і прийде священик зі Святими Таїнствами». Нагадувала їм, тому що старечі голови були вже не настільки меткими і забували, що треба приготувати білу скатертину і свічки на столі. Ще сестра нагадувала їм про щось, що було чи не найважчим для моїх стареньких: «Щоб нічого священикові не давати! Священик прийде з Господом Ісусом, тому не можна йому давати жодних подарунків!» Для деяких бабусь це було найважчим. Адже одна мала для добродія шматок торта, друга – помаранчі, а третя вишила носову хусточку. Оскільки сестра заборонила, то не можна і край. Старенькі зі смутком ховали приготовані скарби до шухляди. Всі, крім моєї симпатії. Пам’ятаю, що однією з характерних речей в її скромному помешканні була скирта подушок на тапчані: від найбільшої внизу – до найменшої зверху. На самому вершку піраміди сиділа величезна лялька. А внизу, під найбільшою подушкою… Ото ж бо й воно. З-під найбільшої подушки вже виглядав приготований для мене шоколад. Солодощі тоді видавали по карточках, але щомісяця наполеглива старенька мала приготовану «для ксьондзика» плитку шоколаду. Після сповіді сестра заходила до кімнати, і ми разом ставали біля столу, на який я ставив Святі Дари. Коли я читав молитву «Сповідаюся Всемогутньому Богу…», тоді розпочинався неймовірний спектакль. Старенька непомітно витягала з-під подушки шоколад і за плечима сестри, яка, звичайно, все бачила, починала класти той шоколад мені до кишені. Увесь час підморгувала до мене і хитала головою, щоб я «поступився». В сутані нелегко добратися до кишені, тому вся операція тривала певний час. Коли старенька все ж вкладала плитку, куди намірялася, то побожно складала руки, піднімала догори очі, голосно зітхала і приєднувалася до молитви «Боже, милостивий будь мені, грішному…».
Не забуду також молитовника, з яким не розлучалася моя мила старенька. Колись згадав їй про цей молитвеник:
– Бачу, що Ви часто користуєтеся цією книжечкою.
На превеликий подив почув таку відповідь:
– Знаєте, отче, я навіть не вмію читати. Якщо так собі дивлюся, дивлюся, дивлюся на ті літери, то знаю, що тут написано.
Прошу вибачення, якщо не надто переконливо описав красу цієї жінки, яку Бог поставив на шляху мого душпастирського служіння. Я часто дивився на неї і замислювався, у чому, насправді, криється її краса: чи в тій дитячій довірі, невинності та безпорадності, чи, може, у тихому житті, в якому не бракувало терпіння? Може, ще й у тій простоті і щирості, в тому, що ніколи нічого не грала, не вдавала? Все, що в неї в серці, було вкладене в слова, виписане на обличчі. Саме в цьому всьому потрохи була та краса старшої жінки.
Уже понад десять років не бачив «своєї старенької». Найімовірніше, що вже пішла до Господа. Можливо, там, нагорі, також виглядає мене через блакитне вікно, яке, замість вати, утеплене пухнастими хмарами. Я так сильно хотів би глянути на її обличчя через ту небесну шибу, щоб вона знову могла вигукнути: «О Боже, йде!»