Нам залишилося відповісти, можливо, на найважливіше запитання: чому Христос запровадив у світі ідеал добровільної вбогості? Навіщо добровільно відмовлятися від речей, які Бог створив на радість людині? Чи, можливо, спасіння протиставляється сотворенню?
Відповідь на це ми знаходимо в мотиві, який виправдовує пропозицію Христа. Його чітко висловлено в тексті: Царство Небесне або ж Царство Боже. Усе черпає свій смисл з природи цього Царства, котре «вже» є присутнім у світі, але «ще не» повністю і остаточно утвердженим.
Оскільки Боже Царство вже є присутнє на землі, в особі Ісуса і в Його проповіді, потрібно не дати йому від нас втекти, але натомість схопити його, відкидаючи все те, що може бути перешкодою для нього, якщо буде потрібно, навіть власну руку і око (див. Мт. 18:8 і наст.). Іншими словами, можливо, вже відтепер почати жити так, як будемо жити за остаточного встановлення Царства, де земні блага більше не мають жодної вартості, але Бог буде всім у всіх.
Це є мотивація вбогості, яку ми можемо назвати есхатологічною чи навіть пророчою, оскільки вона проголошує нові небеса і нову землю. Убогість є пророчою, бо, на прикладі віддалення від земних благ, об’являє тихо, але ефективно про те, що існує інше добро; пригадує нам, що цей світ є швидкоплинним і що тут, внизу, ми не маємо постійного притулку, але що наша батьківщина є на небі.
Ця есхатологічна мотивація, що ґрунтується на раптовому приході Царства, або – у світлі Пасхи – на очікуванні неминучого другого пришестя Христа, продовжує діяти і надалі в дещо іншій формі. Християнин тут, на землі, не має постійного громадянства, бо він належить до іншого міста: тому безглуздо прив’язуватись до дочасних благ, які з хвилини на хвилину буде змушений покинути. Отож, есхатологічна мотивація тепер уже діє як надія на вічні блага.
Це є тим, стосовно першої характеристики Царства, що вказує на факт, що Царство «вже» прийшло. Однак, оскільки в іншому сенсі Царство ще повинно прийти, воно перебуває в дорозі, щоб досягти «аж до країв землі», тому для цього потрібні люди, які би повністю присвятили себе його приходу, були б вільними від будь-яких земних прив’язань і компромісів, які би стояли на перешкоді такому проголошенню Царства. Якщо Євангеліє має досягти «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8), треба, щоб його посланці, як бігуни на стадіоні, були легкими, вільними, нагими, щоб не затримувати цей «біг слова».
Ця друга мотивація вбогості є місіонерською або апостольською. Вона особливо представлена в «післанницьких» промовах Ісуса: «І промовив до них: Не беріть нічого в дорогу: ані палиці, ані торби, ні хліба, ні срібла, ані майте по двоє убрань» (Лк. 9:3).