«Бо обітницю Авраамові чи його насінню, що бути йому спадкоємцем світу, дано не Законом, але праведністю віри. Бо коли спадкоємці ті, хто з Закону, то спорожніла віра й знівечилась обітниця. Бо Закон чинить гнів; де ж немає Закону, немає й переступу. Через це з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам, як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе, перед Богом, Якому він вірив, Який оживляє мертвих і кличе неіснуюче, як існуюче.»
Сьогодні я отримав електронною поштою гнівного листа від одного юдеохристиянина, якому страшенно не сподобалося моє висловлювання (дуже обережне) з поточних проблем на Близькому Сході. (Кілька років тому я жив і працював в Єрусалимі, і в мене з’явилося там багато друзів різних національностей і релігій.) Основна думка мого кореспондента була така: Бог дарував Ізраїлю Землю обітовану, і в наші дні ці обіцянки збуваються. А тому ніщо не повинне заважати безпеки Ізраїлю, а значить, і розширенню його територій, зокрема і до окупованого західного берега річки Йордан.
Тема найгостріша, і, боюся, пристрасті ще довго не вщухнуть. Зараз я згадав про неї у зв’язку з 4:13 (вірш, до якого я і відіслав співрозмовника). Павло вважає, що Бог обіцяв Аврааму в спадщину весь світ! Просто дух захоплює. Знову і знову в Книзі Буття повідомляється, що Бог обіцяв Аврааму територію, яка тоді називалася Землею Ханаанською (приблизно відповідає нинішній Святій землі). Наступні тексти іноді розширювали її до усієї області між Червоним морем і річкою Євфрат, далеко до північного сходу, але осереддям неодмінно залишався Ханаан. Юдейські автори, що жили незадовго до Павла, іноді розуміли Землю обітовану ще ширше, але центром як і раніше була спочатку обіцяна територія.
Проте в Павла та інших новозавітних авторів ми не знаходимо уявлення про Святу землю як невелику ділянку суші. Вони підходять до питання абсолютно інакше: «Святою землею» стає весь світ (а в Рим. 8 – усе творіння), і Бог обіцяє його Аврааму і його сім’ї в «спадщину». Це одне з найбільш вражаючих переосмислень традиційних юдейських концепцій, які тільки можна уявити. Воно анітрохи не менш важливе, ніж рішення не вимагати обрізання від новонавернених язичників. Взагалі ці речі співзвучні: у новому світі, яким править розіпнутий і воскреслий Месія, не грає ролі ні привілей географії, ні привілей народження.
Якщо мати на увазі композицію Послання в цілому, ця позиція передбачає розділ 8 і одну з головних ідей цього Послання. Справедливість Заповіту завжди була спрямована на те, щоб виправити весь світ (чого і слід чекати від Бога як Творця і Судді світу!). Тому не треба дивуватися, що Павло, пояснюючи, як Авраамова сім’я стала багатоетнічною, оголосив, що метою обіцяння Землі Аврааму було володарювання над всім світом, оновлення всього світу. Свята земля, мабуть, лише була передвістям цих великих подій майбутнього.
Основна думка в. 13-15 полягає в тому, якщо обіцяння були дані не на підставі обрізання (див. попередній уривок), вони не були дані і на підставі юдейського Закону. У Авраама ще не було Закону. У ту пору Закон ще не був даний. Проте на відміну від Гал. 3 Павло тут не розвиває цю думку. Замість цього він дає похмуре попередження: якщо ввести сюди Закон як чинник, то взагалі ніхто нічого не успадкує.
Що Павло має на увазі? Щоб зрозуміти його думку, потрібно врахувати і інші його висловлювання з цього питання (5:20; 6:14; і особливо 7:1-8:11). І ще залишиться дуже важливий матеріал у 9:30-10:13. Але ми можемо почати підбиратися до розуміння його позиції, ґрунтуючись на його ідеях у 2:17-29, 3:19-20, 3:27-31.
Мабуть, основна проблема із Законом полягає в тому, що його завдання – показати гріх. Тут і справді є, що показувати: гріха повно скрізь, у тому числі і в самому богообраному народі. Тому якщо визначальну характеристику народу Божого давати, виходячи із Закону, то в Бога взагалі не буде ніякого «народу». Як пише Павло в 3:20, «Законом бо гріх пізнається». Чи тут у в. 15: «Бо Закон чинить гнів». Якщо ж повинен виникнути оновлений народ Божий, то повинна виникнути і вільна від Закону (у цьому сенсі) область, в якій ці люди б жили. Інакше (в. 14) віра, – зокрема, віра Авраамова, – виявиться даремною, і обіцяння Боже де-факто скасується.
Крім того, якщо в народ Божий повинні на рівних увійти і язичники, для них має бути відведений простір, що не визнається юдейським Законом. Обіцяння повинне працювати для всієї сім’ї, а не для якоїсь однієї її частини (в. 16). От чому Павло каже: «Внаслідок цього – «по вірі», щоб було по благодаті». Як і в 3:27-30, сенс такий, що язичники можуть увійти на рівних з юдеями. Мета ж усього цього полягає в тому, щоб дати Аврааму багатоетнічну сім’ю, яку Бог обіцяв йому із самого початку. Кінець в. 16 і початок в. 17 – відповідь на питання у в. 1. Бог каже: «Бо вчинив Я тебе батьком багатьох народів» (Бут. 17:5). Для Павла це означає: ніколи не передбачалося, що обіцяна Аврааму сім’я складатиметься тільки з одного народу – ні, вона зібрана з усіх народів. Авраам – «отець усім нам».
Як це відбувається? Павло вказує на могутність Бога-Творця. Бог оживлює мертвих і приводить речі з небуття в буття. Можливо, тут Павло має на увазі те, як юдеї на кшталт його, хоча і належали вже в якомусь сенсі до Заповіту, «були дітьми гніву, як і інші» (Еф. 2:3), а тому потребували оживлення (пор. 11:15); язичники ж взагалі знаходилися поза Заповітом (Еф. 2:12) і були приведені в нього нізвідки. Юдейське навернення означає «життя з мертвих» (11:15); навернення язичників – «нове творіння». Саме так Бог, Творець і Подавець життя, створив Аврааму нову сім’ю, зібрану на рівних з віруючих юдеїв і віруючих язичників.
Наскільки я можу судити з власного досвіду, більшість християн не надають особливого значення тому, що вони – діти Авраамові. Дуже часто цей статус відводиться юдеям, а то і мусульманам. Між тим концепція багатоетнічної сім’ї Авраамової займає важливе місце в Новому Заповіті (див., наприклад, Мт. 3:8). Чи не пора дістати її з комірки, струсити з неї пил і ввести назад у вживання?