«Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого. Тому то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом закону гріховному…»
Коли ви вирішуєте складну математичну задачу, після закінчення ви малюєте косу риску і записуєте «результат». Те ж саме – після довгого зваженого аналізу якогось складного питання. Суддя пише звіт, завершуючи його короткими висновками.
Саме це робить Павло після закінчення розділу 7. «Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро», – прямо як у математиці чи юриспруденції. От чому, на відміну від багатьох перекладачів і коментаторів, я вважаю невдалим переклад слова «закон» у в. 21 як «принцип». Адже міркує Павло саме про Закон, Закон Божий, Закон Мойсеїв; при слові «закон» у цьому вірші стоїть певний артикль. Якесь інше прочитання абсолютно невиправдане і довільне (виходить, що у висновках Павло пише не про те, про що писав в основній аргументації!).
І що ж апостол «знаходить» відносно Закону? За його словами, Закон як би ділиться на два закони, що призводить до колосального протиріччя усередині того «я», про яке він міркує, – усередині Ізраїлю за тілом, Ізраїлю, що живе під Законом.
Спочатку він говорить про перший з цих законів. Я хочу робити правильні речі, але зовсім поряд лежить зло! Помітне відсилання на розповідь про Каїна (Бут. 4:7). Можливо, Павло має на увазі, що як Ізраїль повторив гріх Адамів (7:7-12), так моральне банкрутство (7:14-20) нагадує Каїна (у традиційних юдейських уявленнях). Так це чи ні, тут і у в. 22 мова про те, що «я» правильно робить, що радіє Закону Божому. Уявимо собі Павла в молодості: він читає Пс. 18 і 118, з молитвою вивчає Тору вдень і вночі, намагається зануритися в неї як можна глибше, зробити її своїм способом життя, своїм диханням… Нічого поганого в цьому не було. Більше того, саме це від Ізраїлю і очікувалося.
Проте якщо ти перебуваєш «в Адамі», то чим сильніше ти приліплюєшся до Закону, тим вірніше він каже: «Ти грішник!» Гірше за те, Закон не лише викриє, але ще і стане спокушати (в. 8 і 10). Взагалі в Закону немов би з’явився поганий двійник, який діє на боці гріха всупереч тому, чого бажає «я». Це, м’яко кажучи, незвичайний погляд на Закон, але він добре узгоджується з тим, на що Павло раніше натякав.
Що означає такий парадокс? Він не цілком ясний – парадокси взагалі не піддаються повному поясненню (скажімо, світло неможливо задовільно пояснити через хвилі і частки). Напевно, так завжди буває, коли підходиш до таємниці. Звичайно, ми не повинні йти від проблеми, роблячи вигляд, що під «законом» Павло має на увазі не Закон Божий, даний Ізраїлю, а щось ще.
У результаті виходить, що «я» виявляється полоненим (в. 23). Йде битва. Розум вірного ізраїльтянина (цікаво у світлі 1:28!) б’ється на стороні бажання виконувати Закон Божий, але на іншій стороні б’ється гріх (через Адамове людство, якому Ізраїль причетний). Гірка доля Ізраїлю: покликання стати світлом світу – і при тому неминучість виявитися, подібно до інших, у гріху. Павло детальніше поговорить про неї в розділі 9. І саме тому така важлива віра в Ісуса. І звідси відповідь на питання у в. 24 («Хто мене визволить від тіла цієї смерти?»): позбавить Бог, через Месію, Ісуса Христа, Господа нашого. Христос поєднує в Собі і Ізраїль (за тілом), і Бога (Який йде на виручку). Такий сенс 8:3-4 і 9:5.
Хтось може обуритися: навіщо нам усе це знати? Для чого Павлу писати так довго про проблеми Ізраїлю під Законом? Ми живемо в XXI столітті, а не в I столітті. Більшість з нас ніколи до юдейської віри не належали і цілком ймовірно не спілкувалися з її представниками. Хіба не повинен (скажуть вони) такий важливий уривок у такому важливому листі говорити про щось актуальніше?
Це хороше запитання. Дійсно, можна писати такі тлумачення на Писання, що воно виглядатиме абсолютно неактуальним для сучасних християн. (Учені завжди повинні пам’ятати про цю небезпеку.) Проте довгі роздуми підвели мене до того, що це не лише правильне розуміння цього уривка, але саме при такому розумінні він зберігає вічну актуальність для всіх християн. Павло ясно говорить, що християни – діти Авраамові (Рим. 4; Гал. 3). Християнам з язичників він пише про «отців наших», маючи на увазі ізраїльтян, що вийшли з Єгипту (1Кор. 10:1). Якщо сучасні християни забувають про свою приналежність до цієї великої сім’ї, що виникла приблизно за дві тисячі років до Ісуса, вони відсікають себе від коренів дерева, коренів, від яких вони, як нові гілки, черпають життя (11:15-24). Тому дуже важливо одночасно бачити спадкоємність між Древнім Ізраїлем і християнською церквою і розуміти, у чому полягає новизна християнства. Багато християн роздумували над місцем Старого Заповіту в житті кожного християнина окремо і країн, що «офіційно» вважаються християнськими. Як тільки виникають подібного роду запитання, Рим. 7 стає матеріалом максимально актуальним, хоча і в чомусь дискомфортним.
Зокрема, Павло переконаний: коли Бог дав Тору, це не було «першою спробою» навчити людство в цілому основам моралі (до яких згодом додалася Нагорна проповідь). Задум Божий був куди глибшим. Проблема зла, реальна проблема, в основі питань спасіння і етики набагато серйозніша, ніж можна подумати при такому поверхневому підході. Тора була покликана сприяти здійсненню того задуму, з яким Бог призвав Ізраїль. І задум цей полягає не лише в тому, щоб навчити людей правилам моральності. Його суть – позбавлення світу від гріха і смерті.
Тому Бог послав не лише Тору, але і Свого Сина і Його Дух. Тільки так можна було довершити те, на що Тора сама по собі була не здатна. А зараз перегорнемо сторінку і прочитаємо один з найбільших розділів, колись написаних Павлом або якимсь іншим християнським автором.