«Що ж скажемо? Може в Бога неправда? Зовсім ні! Бо Він каже Мойсеєві: Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджуся, над ким хочу змилосердитись. Отож, не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує. Бо Писання говорить фараонові: Власне на те Я поставив тебе, щоб на тобі показати Свою силу, і щоб звістилось по цілій землі Моє Ймення. Отож, кого хоче Він милує, і кого хоче ожорсточує. А ти скажеш мені: Чого ж іще Він докоряє, бо хто може противитись волі Його? Отже, хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом? Чи скаже твориво творцеві: Пощо ти зробив мене так? Чи ганчар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть? Тож Бог, бажаючи показати гнів і виявити могутність Свою, щадив із великим терпінням посудини гніву, що готові були на погибіль, і щоб виявити багатство слави Своєї на посудинах милосердя, що їх приготував на славу, на нас, що їх і покликав не тільки від юдеїв, але й від поган.»
Коли я вчився в школі, ліплення мені погано давалося. Мені подобалося відчувати в долонях глину, але зробити щось гідне не виходило. Вершина моїх досягнень – кілька плоских посудин, включаючи попільничку для батька, який у ту пору (до 1963 року) ще палив. Але жодних кухлів, глеків або ваз – одним словом, нічого такого, що роблять на гончарному колі. Мистецтвом гончарів я міг лише захоплюватися з боку, не більше.
Але я пам’ятаю плакат на стіні шкільної майстерні. На ньому був приблизно такий напис: «Якщо в тебе є виріб з глини, розумій, що це лише виріб з глини. Він може зламатися і, швидше за все, зламається. Якщо це станеться, не засмучуйся». Іншими словами, якщо твій кращий друг випадково впустить на підлогу зроблену тобою тарілку і розіб’є її, не потрібно бити його за це в ніс.
У самому процесі виготовлення є два етапи. Випалення на вогні – це вже етап фінальний, на якому робота майже закінчується. Але перед цим необхідно надати глині форми на гончарному колі. Скільки разів я бачив, як це роблять! Дивне мистецтво: гончар і глина знаходяться в живій, творчій взаємодії. І горе тому гончареві, який не прислухається до глини, а лише намагається нав’язати їй свої бажання. (Грубий приклад: це начебто хтось спробував виготовити на гончарному колі квадратний кухоль.) І горе… і от тут ми підходимо до Павлової думки.
Те, що він тут говорить, багатьом не подобається: що ж це, люди – не більше, ніж глина, з якої Бог за Своїм свавіллям може ліпити усе, що надумається? Якось недобре виходить. Чи не загнав себе Павло в безвихідь своєю аргументацією?
У жодному разі. При читанні подібних уривків важливо не випускати з уваги контекст наведених Павлом біблійних цитат. Скажімо, слова про гончаря і глину узяті з Іс. 29:16 і 45:9, з додатковими відсиланнями на 64:8 і Єр. 18:1-6. Якщо не полінуватися і вникнути в ці тексти, стане ясно: усі вони оповідають про один з етапів ізраїльської історії, коли Бог працював з непокірним Ізраїлем як гончар з глиною, щоб надати їй потрібної форми. Іншими словами, образ гончаря і глини не ілюструє тут абстрактну тезу про нікчемність людини перед Богом, але посилає до божественного задуму про Ізраїль, до застережень про те, що станеться, якщо Ізраїль не буде слухняний Творцеві, як глина – м’яким рукам гончаря.
Що б не робив Ізраїль, Бог твердо має намір довести Свій задум про нього до кінця. Тут ми повертаємося до того, про що Павло вже говорив на початку 3-го розділу. Більше того, послідовність питань у Рим. 9 (в. 6, 14, 19) співвідноситься з послідовністю в 3:1-9. Тому ще раз зауважимо: жодних абстракцій про Бога і людство, – Павло пише про стосунки Бога з Ізраїлем і про роль Ізраїлю.
Але який задум Божий про Ізраїль? Як ми вже бачили, Ізраїль був покликаний стати світлом світу – народом, через який Богові було угодне сповістити всім народам слово обіцяння. Проте, як викривали ще древні пророки, Ізраїль занадто часто виявлявся непокірний своєму Богові-Творцеві, великому Гончареві.
У цьому уривку (і взагалі в Рим. 9-11) Павло відмічає, що такі речі відбуваються на першому етапі виготовлення: до випалення з наданням глині твердості (після чого виріб залишиться лише зберегти чи викинути) ще справа не дійшла. На щастя для Ізраїлю і світу, коли Ізраїль бунтував, то був лише процес формування. А якщо справа пішла нанівець на цій стадії, гончар у повному праві переліпити виріб у нову форму. (Власне, якщо гончар – це Бог, Він просто зобов’язаний так поступити!) Вибору немає. Чи ми хочемо, щоб Він взагалі викинув наявну в Нього глину і почав створювати новий виріб з абсолютно нової глини?! Звісно, ні, і в цьому вся справа.
Цей уривок, кульмінацією якого є образ гончаря і глини, продовжує розповідь, почату в 9:6, тобто розповідь про Ізраїль у Старому Заповіті. Від Авраама, Ісака і Якова – до виходу з Єгипту, коли Мойсей вивів ізраїльтян всупереч протидії фараоновій. І далі часи пророків, що викривають народ у тому, що він збився зі шляху і що за завзятість у злі його спіткає розплата: Богові доведеться кардинально переробити, переформувати Ізраїль – не тому, що Бог забув Свої обіцяння, а саме тому, що Він вірний обіцянням.
Згадаємо Книгу Виходу: коли народ впав у гріх ідолопоклонства, гріх зради істинному Богові із золотим тельцем, Бог не відступився від Своїх обранців, але підтвердив Мойсеєві, що введе їх у Землю обітовану. Якраз такий контекст уривка з Вих. 33, який цитує Павло в Рим. 9:15. Виходить (в. 17), що Бог робить із самим Ізраїлем те, що робив з фараоном, що опирався виходу ізраїльтян з єгипетського рабства. Тим самим Творець перетворює на славу позбавлення навіть людську гординю і непослух, виявляючи людству Свою силу, суд і милосердя. Проте зрозуміти задум Божий у тому чи іншому випадку можна лише у світлі загального Його задуму про світ, заради якого Він колись і призвав Ізраїль.
Що це означає для розповіді про Ізраїль, з одного боку, і Павлової аргументації, з другого боку?
Історія Ізраїлю тепер дійшла до того моменту, коли, згідно з історичними і пророчими текстами Старого Заповіту, Ізраїль був відправлений до (вавилонського) полону, щоб там, подібно до глини в руках гончаря, пройти через глибоку трансформацію. Павло звертає увагу на свідоцтво юдейських Писань: Бог збирається довести Свій задум до кінця, нехай навіть це означатиме кардинальні зміни для Ізраїлю. Альтернативою було або ігнорувати непослух Ізраїлю, зберігаючи за ним статус обраного (Павло ще в 2-му розділі пояснив, що таке неможливо), або відмовитися від Свого задуму і обіцянь. Проте останнє суперечить характеру Божому: Бог зберігає вірність навіть у тому випадку, якщо всі люди Йому зрадять.
Отже, Павло показав, що Бог має право переформувати Свій народ. Далі він розвиває свою думку: Бог не лише має право це зробити, але Він вже це зробив – частково через покликання язичників, які віднині стають повноправними членами народу Божого. Думка, звичайно, за традиційними юдейськими мірками нова і безпрецедентна. Обрання переходить від групи, що складається тільки з євреїв (нащадків Авраамових за тілом), до групи, що складається з євреїв і язичників. До того моменту, як ми дочитали до цього місця послання, такий поворот вже не повинен нас дивувати. У розділах 2-4 Павло підкреслював цю думку неодноразово. Проте в. 24 дійсно вражає.
Свою тезу Павло розвиватиме в наступних уривках. Їх ми розглянемо далі, а доки лише зауважимо, що «посудина милосердя» – це не стільки посудина, що одержує милосердя, скільки посудина, через яку Бог робить милосердя іншим.