«Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне усім: кому податок – податок, кому мито – мито, кому страх – страх, кому честь – честь.»
Коли ви чуєте слово «поліцейський», які у вас виникають асоціації?
У часи моєї молодості британський поліцейський був фігурою знайомою і шанованою. У разі потреби він міг виявити суворість, але всі знали: він на вашому боці. Тобто він хотів допомогти людям, захистити їх від небезпеки і насильства. До нього можна було підійти, запитати час або дорогу і отримати у відповідь правильну відповідь і посмішку. Вже однією своєю присутністю він вселяв спокій і відчуття, що все буде гаразд і прості громадяни можуть, так би мовити, спати спокійно.
А «податковий інспектор»? Тут трохи складніше. Коли я уперше почув це слово, воно звучало як попередження: з податківцями треба бути обережним і думати, що їм кажеш, а то вони змусять тебе заплатити більше, ніж потрібно.
А що ви думаєте при згадці про «уряд» або «мерію»? У багатьох країнах, у тому числі в багатьох західних демократіях, де всі ці посади виборні, поширено дещо цинічне до них ставлення. Зрозуміло, у владі попадаються і хороші, симпатичні люди, але дуже часто нас абсолютно не влаштовує, що вони роблять або не роблять. Як ні сумно, це ставлення все більше поширюється і на поліцію, причому навіть у нас у Британії. А є і такі країни, де бояться поліцію і навіть ненавидять її, причому не лише злочинці, але і чесні жителі.
Тим цікавіше те, що Павло тут написав. Для багатьох наших сучасників самоочевидне, що владі довіряти не можна. Для багатьох християн самоочевидне, що влада нелюдяна і корумпована, а на нас, як на учнях Господа Ісуса, справжнього Володаря світу, лежить завдання різко критикувати владу, виступати в опозиції, а часом серйозно ризикувати заради таких викриттів. Якщо додати сюди той факт, що Павло писав Послання до Римлян у першому столітті при імператорові Нероні (нехай на початку свого правління Нерон не був таким монстром, але все таки його система була повна несправедливості і беззаконня, та і до нього справи йшли не краще), деякі тлумачі вважають неймовірним, що ці рядки могли вийти з-під його пера. Можливо, перед нами пізня вставка? Згідно ще однієї версії, Павло тут щось недодумував: згодом же, вже знаходячись у римській в’язниці, він перейнявся куди скептичнішим ставленням до римського правосуддя.
Ці пояснення непереконливі. Більше того, вони пов’язані з нерозумінням уривка. На жаль, цим текстом часом жахливо зловживали упродовж історії: влада знаходила його зручним приводом, щоб заткнути рота критикам, – ніби, що б у країні не відбувалося, Павло не дозволив висловлюватися проти. Так було, наприклад, при режимі апартеїду в Південній Африці. Як це часто буває, якщо вирвати біблійні рядки з контексту, вони можуть ввести в оману.
Але якщо повернути контекст на місце, усе проясняється. Павло вже неодноразово говорив, що особиста помста християнам категорично заборонена. Але для нього це не означає, що Бог потурає злу і хоче, щоб суспільство скотилося в хаос, де бандитам усе зійде з рук. Більше того, навіть у країнах, де люди бояться влади і ненавидять поліцію, чого чекають громадяни у випадку вбивства чи грабежу? Природно, схоплення і покарання злочинця. Такий базовий і правильний людський інстинкт. Ми не хочемо жити за законом джунглів. Ми хочемо жити як люди в суспільстві, де встановлений правопорядок.
От, власне, і уся думка апостола. До того ж Павло бажає, щоб християни, до яких і так ставилися в Римі зневажливо, не ускладнювали для себе становища, створюючи собі репутацію баламутів. Благовістю жодної користі не буде, якщо християн стануть вважати божевільними дисидентами, які відмовляються співпрацювати з основними соціальними механізмами. Павло ні на секунду не забуває, що Ісус – справжній Володар світу, але він не хоче, щоб християни вступали в непотрібні сварки з меншими володарями. Так, християнство революційне за своїм змістом, але, якщо піднімати озброєний бунт, нічого доброго не вийде: тоді вірні гратимуть з імперією за її власними правилами. І тоді програють і вони самі, і благовістя.
Попутно Павло каже інші цікаві речі. Спершу він проголошує, що цивільна влада поставлена самим Богом. Можна уявити, як здивувався б при цій новині Нерон (чи будь-який інший римський імператор, що вважав себе божественним): він вважав, що влада йому належить по праву і вже в усякому разі не дана Богом Ізраїлевим! Мабуть, Нерон знайшов би таку ідею сміхотворною. Проте християни покликані вірити, що цивільна влада, велика і мала, поставлена саме Богом, бо Бог не хоче, щоб світ звалився в хаос. Це не розв’язує руки правителям творити усе, що вони хочуть, а означає лише те, що без уряду не обійтися: інакше зло розгуляється зовсім.
Звичайно, Павло розумів, що влада часто помиляється. Щоб у цьому переконатися, досить прочитати оповідання про його поневіряння в Діях. Але вникнемо в ці історії уважніше: приміром, оповідання про його перебування у Филипах (Дії 16) або про єврейський суд (Дії 23). Як тільки влада починає поводитися неправосудно, апостол тут же вказує їй на помилку і наполягає на справедливості. Популярності його це, напевно, не сприяло, але він цілком послідовний.
Його висловлювання про податки теж має сенс розуміти контекстуально. Римські піддані, що жили в столиці, платили два види податку, прямий і непрямий. Останній був такий непопулярний, що навіть призводив до хвилювань. Нерону якось довелося пообіцяти, що він скасує непрямі податки. (Сучасні циніки не здивуються, дізнавшись, що своєї обіцянки він не виконав.) Без сумніву, багатьом римським християнам спадало на думку, що платити цей вид податку необов’язково, якщо навіть язичників він обурює. Проте Павло виступає проти такої лінії. За своїм досвідом він прекрасно знав, що в християн будуть проблеми через куди серйозніші (у духовному плані) речі, тому в другорядних питаннях краще піти на компроміс і бути законослухняними громадянами.
Позицію Павла не можна назвати якоюсь особливо оригінальною: він спирається на юдейську традицію, яку розвиває у світлі Євангелія. Хоча Старий Заповіт викривав язичницькі народи і їх правителів, деякі з найсуворіших пророків-викривачів говорили Ізраїлю, що через ці самі язичницькі народи та їх правителів Бог діє на благо Ізраїлю (Ассирія в Іс. 10; Кир в Іс. 45; Вавилон в Єр. 29). За багато віків до народження Ісуса єврейські мислителі намагалися осмислити, як виходить, що, з одного боку, їх Бог-Творець володарює над народами, а з іншого боку, чужоземні володарі (часто нечестиві і аморальні ідолопоклонники) можуть бути небезпечні для Ізраїлю. Ця напруга досягла своєї кульмінації в той момент, коли Ісус на суді перед Пілатом оголосив: «Надо Мною ти жадної влади не мав би, коли б тобі зверху не дано було» (Ів. 19:11).
Усе це дуже складні питання, в які в нас тут немає можливості далі поглиблюватися. Слід, проте, зауважити, що настала пора відродити древні традиції християнської політичної думки, забуті в західній церкві упродовж останніх століть. Бо занадто легко християни проголошували, що Євангеліє – на боці «лівих» або «правих». Життя влаштоване, на щастя, складніше. (І це робить його цікавішим!) Перед лицем серйозного занепаду демократії (одне зі свідоцтв якому – шокуючи низька явка виборців) християнам екстрено необхідно розміркувати про значення того, що Бог бажає підпорядкувати весь світ певному праведному закону, а при цьому Ісус вже є Володарем неба і землі.