На моїй улюбленій іконі зображене Дитя Ісус на тлі Його Матері, ніби всередині неї. Я й сам особисто пізнав Ісуса завдяки Марії. Відколи я живу в цій печері, почуваюся так, ніби перебуваю всередині лона Богородиці та завдяки їй можу безустанно пізнавати Ісуса. Наприкінці печери я поставив статуетку Богородиці. З того місця вона мене благословляє і веде в молитві. Коли сідаю молитися, то зазвичай звертаюся на схід. Згинаю ноги і спираюся на них грудною кліткою. Тоді розпочинаю Ісусову молитву і промовляю слова: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного». Я ніби перебуваю в лоні Марії і, промовляючи ім’я Ісуса, відчуваю, що пізнаю Його щораз ближче. Це Богородиця благословляє мене, щоб я міг наблизитися до її Сина. Ісусова молитва має велику силу втішання. Я сиджу нерухомо дві або три години. Промовляю лише «Господи, Ісусе Христе…», повторюючи це багато разів. Таким чином я починаю смакувати ім’я Господа своїми устами та серцем. Коли я закриваю заслону у своїй печері, то тут панує цілковита темрява. Сюди не потрапляє навіть найменший промінь світла. Таким чином мої очі та слух ніби вимкнені. Єдиним активним органом чуття залишається моє серце. Я відчуваю його биття. Чую своє дихання. Моє тіло закрите, натомість мій дух і серце залишаються відкритими. Прикликання Ісусового імени називають стрілистим актом, бо воно ніби стріла з лука летить просто до Неба.
Я знаю, що ви не можете мати такої малої печери. Однак ви можете молитися словами Ісусової молитви. Ви можете сісти у своїй кімнаті, у тихому та спокійному місці, заплющити очі й затулити вуха і просити Господа, щоб Він відкрив ваше серце. Спочатку, коли тільки прибув сюди, я сідав у печері й розпочинав Ісусову молитву. Раптом я чув чийсь голос: «Отче! Отче!», який кликав мене вийти назовні. Я поспішно підводився і виходив, щоб побачити, хто мене кличе. Однак ззовні нікого не було. Так траплялося навіть посеред ночі. Я почав задумуватися, що ж це могло бути. Повертався усередину, знову розпочинав молитву і знову чув гучний голос, який мене кликав. Багато разів злі духи приходили, намагаючись витягнути мене з печери, щоб я припинив молитися. Я дуже виразно чув ці голоси. Це були перші спокуси, яких я зазнавав упродовж кількох місяців. Я зрозумів, що не повинен слухати жодних голосів. Відколи я затулив від них свої вуха, то звільнився від їхнього докучання. Вони перестали мене мучити, бо помітили, що я розгадав їхній підступ.
Смакування Божої присутности
Чотки – це молитовний шнур, на якому нанизані коралики або зав’язані вузлики. Найчастіше вони виготовлені з вовни. Своїм виглядом чотки нагадують вервицю і служать для того, щоб відраховувати кількість молитов. Чотки можуть бути довгі чи короткі. Їх можна купити в кожній церковній крамничці. Під час молитви я тримаю чотки в руках. Хоча це необов’язково, можна молитися й без них. Однак, згідно з традицією, чотки допомагають зосередитися на молитві. Коли ми рухаємо пальцями, то дозволяємо нашому тілу брати участь у молитві. З чотками чи без, ми прикликаємо Боже ім’я і можемо бути впевнені, що Він нам відповість і перебуватиме біля нас.
Кожен із нас переживає різноманітні труднощі, пов’язані з духовним життям. Ідеться про байдужість, тривіяльність, недовіру, сумніви, відсутність віри, відсутність жалю за гріхи, образи чи смуток. Щоб перемогти ці труднощі, треба відчути присутність Христа, засмакувати Його близькість. Це особливо допомагає тоді, коли ми переконані, що ніхто не може впоратися з нашими клопотами. Коли маємо борги, нас викликають до суду, коли в родині хтось хворіє, і ми повинні ним опікуватися, або ж на нас звалюються інші клопоти, яких неможливо уникнути, то ми завжди можемо прикликати Ісуса і просити Його бути присутнім у нашому житті. Неважливо, чи ми православні, протестанти чи католики. Найважливіше те, що ми – християни. Треба запитувати себе: «Чи я люблю Господа?», «Чи Він присутній у моєму житті?», «Чи Він є біля мене?». Якщо відповідь на ці запитання ствердна, то можемо бути упевнені, що взиваючи Його ім’я, ми засмакуємо Його присутність, яка пом’якшує наші жалі, допомагає розв’язувати труднощі, проганяє спокуси та гріхи, розвіває сумніви та приносить правдиве щастя.
Зніми свої черевики
Першого ж дня, після прибуття до монастиря св. Антонія, я зустрівся з двома священиками з Індії, які приїхали відвідати Шенуду III, нашого папу. Він організував для них екскурсію до монастирів св. Антонія та св. Павла. Я поїхав разом із ними. Коли ми прибули до монастиря, то насамперед пішли до ґроту св. Антонія. Візит до монастиря ми дещо відклали. Ми не хотіли втрачати часу, оскільки сонце от-от мало заходити. Я відразу упізнав це місце. Раніше, коли я ще жив в Австралії, я бачив його на різних фотографіях. Перше, що я мав зробити, то це зняти взуття. І я це зробив миттєво. Відтоді кожної ночі я приходжу сюди на Божественну Літургію, однак, мені більше ніколи не вдалося настільки швидко зняти взуття. Я завжди роблю це дуже повільно. Диякони, з якими ми служимо Божественну Літургію, сидять і чекають на мене. Вони носять капці, тож щоб роззутися, їм не треба багато часу.
Знімання взуття – це своєрідна церемонія, яка має глибше значення. Багато справ, які я роблю, нагадують мені фрагменти зі Святого Письма та події, що там описані. Мені легше пам’ятати про Бога, коли в щоденних обов’язках я намагаюся утримувати розум на подіях, описаних у Біблії. Коли я знімаю взуття, то пригадую собі, як Бог звернувся до Мойсея, щоб той зняв взуття, бо земля, на якій той стояв, була святою. По цій землі ходив св. Антоній. Тут він працював і молився. А хто я, щоб ступати по цій святій землі? Ця мить є для мене відображенням біблійного тексту в моєму житті. Чимось, що допомагає мені бути уважним. Ніхто не повинен жити, не задумуючись про себе, а особливо це стосується монахів. Після того, як я зніму взуття, то звертаюся до св. Антонія і починаю розмовляти з ним. Це ніби честь, яку я віддаю святому. Так само як Мойсей віддав честь Богові, коли босоніж підходив до палаючого куща.