Розпочни шукати Бога
Уже деякий час чуємо, що у світі панує криза. Дуже серйозна, така, якої не було вже багато років. Здається, навіть пошкоджено самі підвалини, на яких тримається світова економіка… У чому суть цієї кризи, очевидно, розуміють лише фахівці (я, наприклад, досі не можу цього збагнути), але всі ми впевнено передчуваємо, що починає діятися щось недобре. І, певна річ, усі трохи боїмося…
Скидається на те, що загальнопоширене від певного часу переконання про неминучість прогресу виявилося неправдою. Досі ми головним чином були не задоволені тим, що добробут – постійно, щоправда, поліпшуючись – зростає занадто повільно. А тим часом події останніх місяців виразно вказують на те, що не обов’язково й далі буде ставати щораз ліпше – більше грошей, вигод, почуття безпеки… Навіть навпаки: все може почати погіршуватися. Блаженне почуття того, що ми існуємо й переміщуємося в безпечному та доброзичливому світі, раптом щонайменше перестало бути таким очевидним. Виявилося, що світ, в якому живемо, не такий стабільний, як нам здавалося.
Погодитися з такою перспективою нелегко й не надто приємно. Гадаю, однак, що для багатьох із нас потрясіння, яке ми пережили, може стати благословенним. Адже будь-яка криза означає не лише загрозу, але й шанс. Можливо, саме тепер настала добра нагода для того, щоб поставити собі запитання про те, яким, власне, є фундамент мого життя. Може, варто в цей непевний час серйозно взяти до уваги вказівку, яку Бог дав нам на початку Декалогу: “Хай не буде тобі інших богів передо Мною”. Тобто: Бог буде для тебе кимсь найважливішим. Богом Єдиним.
Щойно прозвучить слово “заповідь” у нас, трохи схоже, як у славнозвісних собак Павлова, виникає почуття вини. Одразу починаємо досліджувати власне сумління, розмірковувати, чи з нами дійсно все гаразд. Чи справді добре виконуємо цю заповідь, чи часом не допустили якогось недбальства?
Та йдеться зовсім не про це. Заповіді не повинні бути й, безсумнівно, не є передусім закликом до іспиту сумління. Їхня найважливіша мета полягає не в тому, щоб будити в людях почуття провини – оголювати наші недосконалості, зводити нас віч-на-віч з правдою про те, як далеко ми відійшли від Господа Бога. Вдумуючись у зміст першої заповіді, не робімо відразу поспішних висновків про те, що Бог не є для нас кимсь найважливішим, що не любимо Його достатньо сильно… Не пробуймо також тієї ж миті змінити свого ставлення до Бога, обіцяючи собі щонеділі бути на Літургії, більше молитися, частіше брати до рук Святе Письмо, тобто трохи більше до тієї “найважливішости” Бога у своєму житті дотягтися… Дії, породжені почуттям провини, здебільшого припиняються, коли це почуття зникає. А почуття, так воно вже є, мають свій початок і кінець. Почуваємося винними, через деякий час – менше винними, потім – ще менше, і з часом усе повертається до того самого стану, який був на початку.
Джерелом важливих переоцінок у нашому житті рідко буває почуття провини – зосередження на тому, що ми робимо погано. Джерелом справжніх змін може бути лише усвідомлення того, що твоє життя протікає не так, що тобі чогось бракує, що хочеш ще чогось, тобто що потребуєш і прагнеш більшого.
“Більше” – це надзвичайно важливе слово. Вважаю, що коли Бог звертається до нас, то найчастіше вживає саме його. У ті моменти, коли ми чуємо звинувачення й закиди на свою адресу, що лунають з неба, Він насправді запитує нас: “Чи ти хочеш більшого? Чи хочеш мати більше – більше близькости, любови, мудрости, самого Бога…” Якщо відповідаємо Йому “Так, Господи, хочу”, – Він дає нам вказівки, якою дорогою до цього “більшого” можемо дістатися. Перша заповідь – це саме така вказівка. Я додав би – найважливіша вказівка.
У перекладі на сучасну мову слова “Хай не буде тобі інших богів передо Мною” могли б звучати так: “Пам’ятай про те, що духовність надзвичайно важлива”. Правду кажучи, просто-таки конче потрібна для повноцінного життя. А отже, замість того, щоб одразу почуватися винним чи щось вирішувати, можливо, ліпше спокійно замислитися над тим, яке місце духовність займає у твоєму житті сьогодні?
А що таке, по суті кажучи, ота духовність? Що означає це слово? У мене складається враження, що ми, ведучи мову про справи віри чи релігії, нечасто вживаємо його й так само рідко чуємо… Бути людиною, відкритою на духовність, означає усвідомити себе як того, хто живе у зв’язку з Богом. Зрозуміти, що контакт з Ним – це щось можливе й цілком реальне. Врешті, відкрити, що Він – це сила, яка підтримує тебе в житті, твоя міць, а не тягар. Якщо Бог для нас – життєвий тягар, то така духовність нічого не варта. Наше нещастя якоюсь мірою полягає в тому, що релігійність, в якій ми виросли й в яку занурені, дуже сильно сконцентрована на моральності, а не на Богові. Вона зосереджена на правилах, які вказують, як маємо чинити. А коли про них починають говорити з церковної катедри, то вже лише крок відділяє нас від мови наказів і заборон.
Моральність не є серцем віри. Ним є зв’язок із Богом. Духовність – це набагато, набагато більше, ніж моральність. Перша заповідь не каже: “Живи так чи сяк, роби те чи те”. Вона твердить: “Розпочни шукати Бога”. Шукай Його все глибше й глибше, не обов’язково відразу замислюючись над тим, що Він тобі накаже й від чого муситимеш відмовитися. Не одразу. Ці запитання з’являться пізніше, коли настане відповідний час.
Шукаючи Бога, треба пам’ятати, що до твердження “Бог найважливіший у моєму житті” веде дуже довга дорога. Іноді навіть цілого життя буває замало, щоб подолати її. Сьогодні мені здається, що якщо хтось промовляє цю фразу, вважаючи, що вона вичерпно характеризує його стосунки з Богом, то це означає, що така людина або ще надто молода, або має дуже малий життєвий досвід. До повноти духовности веде довга дорога, та все ж “трохи” духовности – це завжди ліпше, ніж її цілковита відсутність. “Трохи” – ліпше, ніж “нічого”.
Отже, духовність – це щось добре. Але яка духовність? Де її шукати? І де шукати отого правдивого, єдиного Бога?
Перша заповідь “Хай не буде тобі інших богів передо Мною” одразу дає нам дуже суттєву вказівку. “Інші боги” – це боги інших народів, НЕ наші боги. Наш Бог, мій Бог, твій Бог – це Бог наших предків. Саме там завжди слід розпочинати пошуки. Там – домівка нашої духовности, її коріння. Якщо спробуємо шукати духовність деінде, на Сході чи Заході (на Сході частіше), то чекатиме на нас доля вигнанців, бездомних волоцюг, які покинули рідний дім і марно намагаються знайти йому заміну десь в іншому місці.
Вихідним пунктом для поглиблення власної духовности завжди є релігія батьків, релігія предків. Невипадково перша скрижаль Декалогу розпочинається заповіддю “Хай не буде тобі інших богів передо Мною”, а друга – заповіддю “Шануй свого батька та матір свою”. Обидві заповіді пов’язані з батьками, з минулим, обидві доповнюють одна одну. Якщо я ігнорую духовність своїх предків, якщо ставлюся до неї як до чогось чужого, ворожого, то це означає, що не шаную належним чином своїх батьків.
Інша справа, що для того, аби відкрити для себе позитивну силу заклику не шукати чужих богів, треба спочатку подолати “духовність” свого дитинства. Якщо не виростемо з неї, то, коли подорослішаємо, виявиться, що наша релігійність не відповідає тому, що ми переживатимемо вже як повністю відповідальні за свою долю люди. У результаті потрактуємо нашу духовність як баласт, як щось, що нам нічим не може допомогти. І тоді шукатимемо справжньої духовности всюди, тільки не в християнстві. У пошуках інших, чужих богів помандруємо на край світу, надіючись, що вони нам допоможуть… Натомість не здогадаємося обернутися лицем до власного коріння.
Світ духовности – це не те саме, що світ релігійности. Релігійність завжди має форму конкретного часу, певної культури, звичаїв і моралі – і цю форму треба долати. Те, що ми отримали в спадок від наших батьків, дідів, – лише вихідний пункт. Не слід його по-рабськи й бездумно примножувати. Ми не повинні вірити точнісінько так само, як наші батьки й діди. Це зовсім не було б добре й не про це йдеться, бо світ змінюється. Ми по-іншому сприймаємо дійсність, по-іншому дивимося на себе. Справжній, правдивий Бог – це Бог Євангелія. Там міститься правда. Отож увесь час варто перевіряти, чи твій образ Бога збігається з Богом Ісуса Христа, Його Отця. І якщо не збігається, треба вносити корективи. Духовність – це дорога, а не форма, якої можна набути раз і назавжди, нічого не змінюючи.
А що ж тоді з етикою, з моральністю? Чи те, як живемо, не має значення? Коли зустрічаємо правдивого Бога, коли налагоджуємо з Ним стосунки, коли в нас з’являється прагнення мати з Ним щораз тісніший зв’язок, ми поволі відкриваємо для себе, що саме веде до Нього, що сприяє поглибленню духовности. І тоді, крок за кроком, починаємо розуміти, як слід жити добре. Але все це саме в такій послідовності. Невипадково перша, друга й третя заповіді стоять перед тими, які розпочинаються від четвертого номера й закінчуються десятим.