Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній. Тому, коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм, і тоді повертайся, і принось свого дара. Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в’язниці не вкинули. Поправді кажу тобі: Не вийдеш ізвідти, поки не віддаси ти й останнього шеляга! (Мт. 5:21-26).
Нагірну проповідь можна трактувати як збір вказівок: як жити, аби життя було плідним. З’являється тут досить загальне слово: наказане. У біблійному контексті це дуже виразно означає, що Бог так сказав. І як сказав, так записано в Декалозі, у Книзі Виходу: «Не вбивай!» (Вих. 20:13); «Хто вдарить людину, і вона вмре, той конче буде забитий» (Вих. 21:12). Наказане так давнім: Мойсеєві, тобто усьому Ізраїлеві під Синаєм. Ісус не заперечує тодішнього закону, а ставить вищі вимоги. Дотеперішній виклад не визнано неправдивим, а поглиблено; засуджено вже не тільки вбивство – у сенсі фізичного насилля, але також і гнів як вид психічного насилля. Чи тут передбачені якісь санкції? Хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. Не йдеться тут про людський суд. Вбивство, звичайно, підлягає суду, бо це видиме діяння, його можна перевірити. Гнів не може підлягати людському суду, йдеться тут про суд Божий.
І Ісус одразу ж дає конкретні приклади. Рака – арамейське слово, означає образу; це наче сказати комусь: «Ти, безбожнику». Але ж не маєш права осуджувати іншу людину і її ставлення до Бога, бо не знаєш, що насправді є між людським сумлінням тої конкретної людини і Богом. «Коли принесеш ти до жертівника свого дара […] піди, примирись перше», – що це означає? Дуже важлива засада християнства: примат етики перед культом. Спочатку помирися, а вже потім принеси свій дар. Приношення дару – надзвичайно важливе, тому що остаточно даром, який приносимо, є кожен з нас. Не можна, однак, помиритися з Богом без попереднього примирення з братами і сестрами. Дуже важливо, що в тексті Нагірної проповіді є заклик не лише відкинути гнів, але також помиритися, – примирення як принцип розв’язання проблем, вирішення всіх питань. Це важливо і для нас, християн, коли під час богослужень ми чуємо прекрасні слова: «Мир всім!»
Чи є справедливий гнів? Усім нам приходить на думку той фрагмент з Євангелія, який розповідає про вигнання торговців з єрусалимського храму. Що з цим зробити? Як це стосується нашого життя? З одного боку, той, хто гнівається, вже є вбивцею, заслуговує на суд Божий, з іншого – як він має реагувати на зло? Дуже практичним видається застереження апостола Павла: «Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить у вашому гніві» (Еф. 4:26). Справедлива людина, коли гнівається, сумує з приводу свого гніву. Характерною рисою цього справедливого гніву, тобто реакції на нечистивість, є смуток. Гнів не стільки спрямований на людину, стільки на зло, яке вона чинить.
Аристотель говорив, що лагідність є золотою серединою між нерозумним гнівом і позицією тих, котрі взагалі не гніваються. «Нездатний до гніву є нездатним і до оборони; невільничою ж річчю є спокійно зносити зневаги і не заступатися за своїх друзів», – писав він (Нікомахова етика, IV, 5).
Але пам’ятай: якщо вже гніваєшся, то тільки до заходу сонця. Не засинай з цим гнівом. Мусиш чітко бачити зло і стати по стороні добра так, аби не принижувати гідности того, хто вчинив якесь зло.