Ойжен Н. Фланден, паризький відомий художник, який спеціялізується на античних творах мистецтва, отримав від Луврського Музею завдання, яким сьогодні належить займатися експедиційному фотографу. Його олівець правдиво відобразив на папері ті речі, які віддала земля. З цих рисунків було укладено розкішну збірку і великоформатну працю прикрасила назва “Монументи Ніневії”. Бо Ботта був переконаний, що знайшов біля Хорсабаду біблійне місто Ніневію. Та це було не так.
Якби він на пагорбі навпроти Мосулу, де два роки перед цим він незадоволено покинув, як йому здавалося, безперспективну роботу, копнув буквально кілька сантиметрів глибше, йому справді вдалося б зробити найбільше відкриття його життя. А так заслуга відкриття Ніневії належить Генрі Леярду, який за дорученням британського уряду відновлює розкопки там, де зазнав невдачі Ботта.
І, так би мовити, з першого заглиблення лопати, він натрапив на мури одного з найпотужніших палаців Ніневії.
А те, що витяг із землі Ботта, було могутньою фортецею Сарґона, резиденцією асирійського царя Сарґона II. Однак це виявилося лише пізніше. Якби Ботта міг читати знайдені біля Хорсабаду таблички, він би ніколи не зробив цієї помилки. Там на клинописному письмі було написано “Дур-Шаррукін” – “Фортеця Сарґона”, та в 1842 р. клинопис ще не було остаточно розшифровано. Ключ до перекладу було випробувано лише півтора десятиліття пізніше.
У 1857 р. англійці Роулінсон та Гінке і німець французького походження Опперт незалежно один від одного цілком однаково переклали той самий уривок тексту. Таким чином було запевнено розшифрування асирійського письма.
У жовтні 1844 р. знайдені Ботта рельєфи та літописні таблички, разом зі скульптурами та колонами, вирушили в подорож. Із Хорсабаду дорогоцінний вантаж на барках та плотах переміщався вниз по Тигру. У Басрі на Перській затоці коштовне добро перейняв пароплав “Корморан” і повіз його до Европи. Для Парижу це була сенсація, яка цікавила широкі маси населення не менше, ніж учених.
Першого травня 1847 р. “народний король” Луї Філіп у створених Персьє та Фонтеном пишних залах урочисто передав громадськості цю збірку перших свідчень із царства біблійних розповідей. Так було створено перший асирійський музей світу.
Пагорби давньої Ніневії подарували світові найбільшу збірку грамот античности.
Історія їх відкриття має для Франції гіркуватий присмак. Коли почалися англійські дослідження, частину горбів зарезервували собі й французи. В англійській частині на світло дня вийшов велетенський палац і було ідентифіковано історичну, біблійну Ніневію. Що ж могло дрімати там, у французькому секторі? Археолог Рассам використав зручну нагоду. Він скористався відсутністю свого шефа, керуючого розкопками Роулінсона, та сріблястим місячним світлом для практичної екскурсії у французький резерват. Одразу ж наштовхнувся він на палац Ашшурбаніпала з відомою бібліотекою цього правителя, найвідомішою на цілому Стародавньому Сході, і 22 000 клинописних табличок помандрували до Британського Музею.
Вони містять історичну та духовну субстанцію Межиріччя, його народів, царств і доль, його культур та релігій, у тому числі й історію про потоп шумерів та епос про Ґільґамеша.
Раптом, сторінка за сторінкою, почали відкриватися доти закриті, таємничі книги історії нашого світу. Правителі, міста, війни й історії, про які люди так довго чули лише зі Старого Заповіту, раптом виявилися реальними.
До них належить і біблійний Єрех, який згадано в 10 розділі книги Буття як складову частину царства Німрода, що був “великий ловець перед Господом”. Приблизно 70 км на північний захід від Уру халдейського професор Гайнріх Й. Ленцен у процесі розкопок, які тривали від 1928 року, на полі руїн, які араби називають “Варка”, відкрив вражаючі свідчення колишнього мегаполісу Урук – як Єрех називається в клинописних текстах, де серед иншого були таблички з написами, що сягають IV та III тисячоліття до Р. Х. При цьому цей німецький археолог наштовхується і на залишки стін, будівництво яких приписують легендарному цареві Ґільґамешові. Вони оточують це прадавнє біблійне місце дев’ятикілометровим поясом.
Тим часом взагалі-то призабули, що дало поштовх для всіх цих захоплюючих досліджень та відкриттів: без Біблії цього всього, напевно, ніколи б і не шукали!
На середину XIX ст. відкрито вже Ніневію, фортецю Сарґона та, у телі Німруд, Калах з книги Буття, який збудував Німрод (див. Буття 10:11). Однак минуть іще десятиліття, перш ніж неймовірну кількість клинописних текстів буде розшифровано, і вона стане доступною ширшому загалові. Лише на початку XX ст. з’являються перші підсумовуючі праці вчених з перекладами частини текстів, серед яких і літописи відомих зі Старого Заповіту асирійських правителів “Тіглатпілесара”, “Пула”, “Сарґона”, “Санхериба” та “Асар-Гадона”.
З того часу вони в цілому світі належать до обов’язкових фондів університетських, державних, інститутських та семінарійних бібліотек. Унікальне джерело знань, які ревно вивчають історики, асирологи, студенти богослов’я – одним словом, фахівці. Однак хто крім них їх читає? Хто знає про них? І це при тому, що вони могли б стати чудовою ілюстрацією до Біблії, взяти хоча б ті ж самі рельєфи!
* * *
Яку кількість цікавих, повчальних речей, що підтверджують історичну правдивість Біблії, містять асирійські документи!
У фортеці Сарґона біля Хорсабаду Ботта знайшов повідомлення Сарґона про походи на Сирію, на Палестину, про взяття Самарії в Ізраїлі.
“…B перший рік мого правління я обліг і захопив Самарію”. Цар Сарґон правив з 721 по 705 р. до Р. Х. відповідно до цього Північне Царство Ізраїля загинуло в 721 р. до Р. Х. (див. 2 Царів 17:6).
“Я оселив у ній людей з країв, військовополонених моїх рук. Над ними настановив я як намісників моїх урядовців і наклав на них сплату данини, як в асирійських провінціях” – сказано в літописах про завоювання Самарії. Старий Заповіт описує застосовану і в цьому випадку тактику безпощадних диктаторів – “відривання від коріння”, яку тоді у великому світовому експерименті вперше провели асирійці: “І спровадив асирійський цар людей з Вавилону, і з Кути, і з Авви, і з Гамоту, і з Сефарваїму, й оселив по містах Самарії замість Ізраїлевих синів. І посіли вони Самарію, й осілися по містах її.” (2 Царів 17:24).
Десятки й десятки тисяч людей силою виганяли з їхніх домівок і депортували в чужі землі, а опустілі краї – знову заповнювали приведеними з инших земель.
Мета цього зрозуміла: таким чином мала бути знищеною ідентичність народів, а з нею і воля до боротьби. Родючий Півмісяць було переорано, а народи перемішано, і замість розмаїття рас і культур утворилася якась мішанина.
Не инакше було і з Самарією. Її різноманітне перемішане населення називається потім “самаряни”. “Самарянин” стає лайкою і виразом зневаги. Їх зневажали як у національному, так і в релігійному плані: “Бо юдеї не сходяться із самарянами” (Івана 4:9). Лише Ісус, розповідаючи притчу про милосердного самарянина, перетворює це зневажливе означення на вираз практичної любови до ближнього (див. Луки 10:30 і наст.).
Народ Північного Царства, а з ним і держава, загинули і, всмоктані населенням чужих земель, ніколи більше не виринали в історії. Всі дослідження щодо місцеперебування десяти колін до сьогодні закінчувалися нічим.