“Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі” (Дії апостолів 1:8).
“Я юдеянин із Тарсу, громадянин відомого міста в Кілікії”, – сказав про себе Павло, який був ремісником з виготовлення наметів (Дії апостолів 21:39; 18:3). Терсоос – містечко з населенням 20000 чоловік біля підніжжя гір Тавру на півдні Туреччини, вже нічого не зберегло зі свого колишнього блиску. Павло з повним правом так возносить до небес свою батьківщину. Наприклад, один напис називає Тарс “великою та блискучою столицею Кілікії”, а грецький географ Страбон[1] згадує, що в Тарсі є університет, який за значенням може рівнятися з Атенами та Олександрією. Сином цього міста був відомий вчитель імператора Августа філософ Атенодор. Від усього цього залишилося лише ремесло виготовлення наметів. Як і в часи Павла, матеріял для цього дають стада кіз, в яких у горах Тавру, де аж до травня лежить сніг, виростає пишна, густа шерсть.
Далекі подорожі по землі та морю, в які пускається Павло, не були в той час нічим незвичним. Римські дороги були найкращим, що Західна Европа знала аж до того часу, поки в XIX ст. не з’явилася залізниця. На написі гробниці одного купця з Фригії, у серці сучасної Туреччини, з гордістю зазначено, що він за життя сам сімдесят два рази їздив до Риму. Сильно пожвавлені, підтримувані в належному стані “імператорські дороги” були забезпечені станціями для зміни коней та колісниць. Заїжджі двори та готелі пропонували подорожуючим відпочинок та прохолоду. Спеціяльна поліція дбала про безпеку доріг від розбійницьких нападів.
Прекрасна мережа доріг у цій велетенській імперії – технічний та організаторський шедевр римлян – та грецька мова, якою Павло міг послуговуватися на всіх своїх дорогах, так само прислужилися до швидкого розповсюдження християнства, як і широко розгалужена діяспора юдейських спільнот. “Єрусалим є столицею не лише Юдеї, сказано в одному листі юдейського царя Ірода Агрипи І[2] до імператора Калігули, – але й більшости країв світу через колонії, які він у відповідний час розповсюдив у сусідніх країнах”.
* * *
Ще в XIX ст. вчені вирушили на пошук тих міст у Малій Азії, назви яких звучать такими знайомими для християнського людства з Дії апостолів та листів Павла. Де могли бути ті місця, до мешканців яких адресоване відоме “Послання до Галатів”?
У 1833 р. Френсіс В. Дж. Еранделл, британський капелан зі Смирни, відкрив давню “Антіохію Пісідійську” (Дії апостолів 13:14) поблизу турецького міста Ялобач. На північ від Тавру перед величною постаттю гори Султан-Даг мальовничі арки віядуктів сходять у долину. З захопленням стоять на початку 20-х років XX ст. вчені з Мічиганського університету перед залишками споруд унікальної краси. У центрі давнього міста шпателі відкрили широкі сходи, над якими здіймалися три тріюмфальні арки. Чудові рельєфи зображають перемоги імператора Августа на суходолі, а фриз із Посейдоном, тритонами та дельфінами пригадує про морську перемогу Августа при Акціумі. У римських казармах ще були гральні столи, за якими солдати проводили вільний час. Тут перед дослідниками розкинулась часто згадувана Антіохія, де Павло на своїй першій місійній подорожі заснував спільноту (див. Дії апостолів 14:21).
“Вони ж… подалися в Іконію…, до міст лікаонських, до Лістри та Дервії, та в околиці їхні, і Євангелію там звіщали” (Дії апостолів 13:51; 14:6-7).
Конія, сто кілометрів на південний схід від Антіохії, головна станція анатолійської залізниці, була тією Іконією Павла, де він вів свою діяльність. У 1885 р. англійський професор Дж. Р. Сітлінгтон Стеррет натикається в горах, сорок кілометрів далі на південь, на залишки одного вівтаря. Товста кам’яна плита з латинським написом говорить, що тут була римська колонія, він зміг відчитати назву “Лустра”[3].
На відстані одноденної подорожі Стеррет відкриває також давню Дербу. Ці чотири міста: Антіохія, Іконія, Лістра та Дерба в часи Павла належали до римської провінції Галатія, яка й була батьківщиною “галатів”.
На Кипрі біля давнього міста Пафос виявляють римський напис. У ньому згадано того проконсула Павла, якого Дії апостолів називають “чоловіком розумним” (Дії апостолів 13:7). Так само й ті вируючі події, які Новий Заповіт описує в Ефесі, завдяки невтомній праці археологів отримують певні обриси.
“Бо один золотар, Дмитро на ім’я, що робив срібляні Артемідині храмки, та ремісникам заробіток чималий давав, згромадив він їх і ще інших подібних робітників, та й промовив: Ви знаєте, мужі, що з цього ремесла заробіток ми маємо. І ви бачите й чуєте, що не тільки в Ефесі, але мало не в усій Азії цей Павло збаламутив і відвернув багатенно народу, говорячи, ніби то не боги, що руками пороблені. І не тільки оце нам загрожує, що прийде зайняття в упадок, а й храм богині великої Артеміди в ніщо зарахується, і буде зруйнована й велич тієї, що шанує її ціла Азія та цілий світ. Почувши ж оце, вони переповнились гнівом, та й стали кричати, говорячи: Артеміда ефеська велика! І місто наповнилось заколотом. І кинулися однодушно до видовища, схопивши Павлових супутників Гая та Аристарха, македонян” (Дії апостолів 19:24-29).
Це передання розбудило в англійського архітектора Дж. Т. Вуда бажання відшукати широко відомий в античності храм Артеміди[4]. І справді, Британський Музей надав у його розпорядження певні кошти для його затії і на початку травня 1863 р. Вуд висадився на берег навпроти острова Самос. Якби він, одержимий своєю метою, не був таким неймовірно затятим, він би, напевно, нічого не знайшов. Шість довгих років він невтомно закладає на давньому місці серед залишок давніх споруд шахта за шахтою вглибину – намарно. Врешті він копає в давньому амфітеатрі, місці того заколоту, і отримує тут підказку, яка виводить його на правильну дорогу.
Один напис згадує багато фігурок Артеміди вагою від двох до шести фунтів із золота та срібла, які повинні бути принесені богині як дар та поставлені в храмі. Марнославство того римського мецената без труднощів показало Вудові дорогу до омріяної мети. Бо той, для того, щоб якомога більша маса людей подивляла його дари, точно описав дорогу, по якій у святковій процесії в День народження богині їх мають нести на урочистості до амфітеатру і назад.
Їх треба було внести через Магнезійські ворота…
Вуді почав шукати і знайшов ті ворота, пішов далі по описаній дорозі і опинився за милю на північний схід від міста, дійшовши до кінцевої мети процесії та його власної, яку він так уперто переслідував.
Під сімома метрами сміття та землі він наштовхується на чудову бруківку, основи могутніх колон та потужні, прикрашені скульптурами барабани – храм Артеміди!
Спроектував цю святиню славнозвісний олександрійський архітектор Дінократ, а Олександр Македонський довершив його в такій розкоші, що цей храм в античності подивляли як одне із семи чудес світу.
Фундамент має 120 метрів довжини та 80 метрів ширини, дах вкривали білі мармурові плити, а сто колон висотою 20 метрів вказували дорогу всередину храму, прикрашену дорогими скульптурами, фресками та золотими прикрасами.
[1] 63 р. до Р. Х. – 20 р. Р. Х.
[2] Це цар Агрипа (37-44 рр. Р. Х.) з Дій апостолів 12.
[3] Це і є Лістра.
[4] Грецька Артеміда, богиня полювання, звалася в римлян Діяною.