Коли дім опіки стає єдиним вирішенням проблеми
За нормальних обставин старша людина повинна жити в родині, яка є для неї, як і для малої дитини, природним середовищем, де вона може повністю реалізуватися[1]. Однак часто виникають обставини, через які це неможливо реалізувати. Причини бувають різноманітними: надто мале помешкання, в якому живе велика родина (старі батьки і одне або двоє дорослих дітей[2]); серйозні хвороби, які вимагають постійної опіки, тобто людина повністю залежить від інших (наприклад, хвороба Альцгеймера, яку неслушно називають «старечим маразмом», або серйозні переломи, через які людина змушена постійно лежати); проблеми в стосунках, які можуть загрожувати розпадом родини.
У таких ситуаціях єдиний вихід – дім престарілих (якщо це можливо з огляду на фінансову спроможність). Часом саме особа похилого віку помічає, що не спроможна доглядати за собою; або розуміє, що в домі дітей для неї більше немає місця – ані фізичного, ані психічного; переконується, що ускладнює життя інших. І тоді з болем у серці приймає це складне рішення. Однак таке трапляється рідко. Найчастіше саме інші приймають це рішення замість неї (не завжди через егоїзм; часом це буває потребою).
Проте не залишається сумнівів, що найліпшим вирішенням є опіка в родинному домі, у колі найближчих осіб. Поки це можливо.
Забезпечити «щось більше»
У будинках престарілих особи похилого віку стикаються з великою проблемою, а саме з регресом. Стара людина робиться щораз пасивнішою та залежною від інших, стає бездіяльною особою, якою треба займатися. Поступово вона приглушує свої можливості.
Програма, яка запобігала б цьому процесові, повинна базуватися на таких основних пунктах (не беруся стверджувати, що цей список повний):
- боротися з переконанням, що я є лише тягарем (для суспільства, для персоналу);
- відкинути погляд, що старшій людині належить лише мінімум, лише те, що потрібне для того, щоб вижити;
- уважне стеження за сплатою рахунків. Це стосується і деяких лікарів, котрі під час квапливих відвідин таких пансіонатів сподіваються щедрих оплат, які стають неконтрольованим джерелом заробітку;
- боротися з моралізаторством та надмірною турботливістю («бідні старі» або «наші дорогі старенькі», об’єкт милосердя та співчуття);
- переступити горизонт релігійного порятунку in extremis – тут варто звернути увагу на дуже серйозну проблему духовної допомоги, яка не повинна обмежуватися лише «уділенням таїнств». На жаль, трапляється так, що для служіння в будинках престарілих запрошують старших або хворих священиків, а їхні можливості надавати духовну підтримку щораз то менші;
- не обмежувати вимоги лише ліжковим режимом, потрібними ліками та теплою їжею;
- боротися з надмірною бюрократією – у деяких будинках престарілих організовують збори, постійно дискутують про проблеми старших людей, ретельно заповнюють картки хвороби, застосовуючи фахові терміни. Іншими словами, майже завжди говорять про старших, але без їхньої участи. Персонал настільки зайнятий розмовами про старших людей, що забуває розмовляти… з ними.
- намагатися зробити простір будинку престарілих ясним та дружнім місцем, тому що тісне, похмуре, понуре оточення не сприяє будуванню радісної атмосфери;
- ввести тварин до проекту гуманізації будинків престарілих;
- працевлаштовувати активних та дієвих працівників, а не лише тих, які не порушують встановленого переліку обов’язків;
- намовляти старших людей допомагати іншим, довіряти їм виконання деяких завдань (наприклад, сервірувати стіл, годувати тих, хто не може їсти самостійно, супроводжувати осіб, які пересуваються на інвалідних візках, співати, читати вголос тощо);
- поважати приватність осіб похилого віку, ставитися до кожного, як до виняткової особи;
- поважати з великою делікатністю інтимну сферу людини, особливо тоді, коли вона вимагає допомоги під час простих (і часом принизливих) дій;
- намагатися забезпечити додаткові зручності – «щось більше»; не обмежуватися лише виконанням запланованих послуг. Старшим особам потрібен не лише хліб і суп, а також – квітка, посмішка чи ніжний жест[3].
Долоня в долоні
Батьків треба «шанувати» насамперед на порозі смерти. Це дуже делікатний момент, коли потрібна виняткова вразливість та величезна пошана, а цього не можна вдавати.
Одна старша пані зі сльозами в очах зізналася мені: «Я не боюся смерти. Мене лякає перспектива самотньої смерти». Я навіть додав би, що існує ще гірша перспектива: смерть у поганому товаристві. Пояснюю, що маю на увазі.
Часом нам доводиться бути присутніми під час жахливих, безконечних агоній. Цей час часто буває заповнений різними балачками (якщо не жахливою самотністю). У деяких випадках діти, родичі та спадкоємці (які збіглися, ніби круки, щоб не проґавити здобич) навіть розмовляють про неминучу похоронну церемонію, при цьому проявляючи обурливе простацтво[4]. Хтось нишпорить у шафі, шукаючи одяг для майбутнього трупа. Також не бракує тих, хто нишпорить у шухлядах, щоб захопити решту дорогоцінностей (якщо їх не стягнули раніше з умираючої особи…). У всіх існує фальшиве переконання, що він чи вона і так вже нічого не чує, не відчуває, не розуміє (проте не можна бути впевненим у тому, що особа, яка перебуває в комі, якимось чином не сприймає зовнішніх подразників).
Тимчасом достатньо зробити щось просте, але гарне і чисте: взяти долоню вмираючої особи і з ніжністю тримати її, щоб передати тепло і зазначити свою присутність. І так упродовж довгих годин, не промовляючи ані слова.
Батькам, старим людям потрібно, щоб їх супроводжували «за руку» на порозі смерти, яка для віруючих є притвором життя.
[1] В одному з нещодавніх опитувань осіб різного віку та різного суспільного становища поставили запитання: «Де повинні жити особи похилого віку?» 77% опитаних без вагань відповіли: «У родині, з дітьми та внуками». 14% висловили думку, що було би ліпше, якби старенькі жили за власний рахунок. І лише 8% відповіли: «У будинку престарілих, разом з людьми такого самого віку». А 1 % опитаних обрав відповідь: «Не знаю».
[2] Я довідався про драму одного старшого чоловіка, якого брутально вигнали з дому сина з огляду на приїзд внука. Бідолаха настільки глибоко це пережив, що через кілька тижнів ці переживання довели його до смерти.
[3] Одна старша, але доволі жвава пані, розповідала мені: «Замість того, щоб дозволити мені жити, вони лише зістарюють мене тут».
[4] Коли я уділяв єлеопомазання, то родичі часом мене запитували, чи я маю час, щоб потім відправити похорон. У таких випадках я реагую дуже різко, хоча зазвичай я рідко буваю різким.