Сьогодні багато говорять про пошану, яка належить старшим особам. І якщо йдеться лише про загальноприйняті принципи, проголошувані істини, то всі з цим погоджуються. А насправді все виглядає зовсім по-іншому; зазвичай теорія розминається з практикою. Зараз я перейду до конкретних речей, опишу деякі ситуації, які можуть видаватися не надто важливими, проте це не так.
Я ніколи не дозволяю собі зайти до кімнати старшої людини без стуку. «Та він глухий! Щоб він бодай щось почув, треба з гармати стріляти!» – часом звертають мені увагу «доброзичливці». Можливо це видаватиметься абсурдним, та я делікатно стукаю і до тих дверей, за якими лежить вмираюча особа. Адже існує межа стриманости, інтимности, сорому, і її ніколи не можна по-грубіянському порушувати.
Мене охоплює злість, коли я бачу відчинені двері до душової кімнати. Трапляється, що особи, які проходять коридором, зацікавлено дивляться на це не надто повабне видовище! Маємо справу зі справжньою профанацією людини. Це приниження, спрямоване на когось, хто змушений все це терпіти і не має відваги або змоги запротестувати.
Вразливіші особи відверто визнають: «Отче, якби ви знали, яке це страждання – залежати від інших у деяких справах, бути змушеним дозволяти робити біля себе геть усе…» А я додам, що це не завжди відбувається делікатно й обережно.
Буває і так, що хтось з персоналу, часом навіть монахиня, тріумфально сповіщає, віддаючи листівку комусь із мешканців: «Прошу! Ваш син написав з Іспанії. Тішитеся?». І навіть на мить не задумується, що лише адресат має право першим прочитати те, що йому написали, і лише з його дозволу можна сповіщати про зміст чи адресанта листівки.
Також є чимало доглядальниць, які ставляться до мешканців будинків престарілих як до пакунка, який треба відтранспортувати. Вони навіть не інформують старшу особу, куди і навіщо її забирають. Мені часом доводиться бачити інвалідні візки, які хтось раптом бере і штовхає, нічого не пояснюючи особі, яка сидить у цьому візку. Або ж я бачу людей, яким без найменших пояснень кажуть встати і йти.
Я ставлю собі запитання: невже так важко звернутися до старшої людини по імені й коротко проінформувати її: «Зараз ідемо на прогулянку, до їдальні, у ванну, на процедури тощо»?
Дуже важливо звертатися до цих людей на ім’я (цього треба вчити і старших людей, які часто через звичку звертаються одні до одних: «Гей, ти!…»). Дуже прикро і неприємно, коли працівники таких установ вказують на особу похилого віку, кажучи: «Ота… Той отам…».
Зрештою, не йдеться про те, чи ми звертаємося до когось «ти» чи «ви». Це штучна проблема. Важливо до кожної людини підходити індивідуально. Часом трапляється, що звертання «ти» може бути наповнене повагою, почуттям, ніжністю. А також може бути грубіянське, шорстке, зміїне, сухе і навіть образливе «ви», «пан» чи «пані». І навпаки.
Щодо цього я можу навести різні приклади. Буває, я розмовляю з конкретними людьми, не звертаючись до них на ім’я, бо виразно відчуваю, що їм би це не сподобалося. З деякими така фамільярність є цілком природною, спонтанною, і якби я використав формулу «пан/пані», то почувався б збентеженим, а моїх співрозмовників це навіть могло б образити. Є люди, які самі створюють певну відчуженість або ж, навпаки, відкриваються і не люблять жодних проявів формалізму. Треба вміти вловити деякі сигнали і правильно їх «прочитати».
Іншими недвозначними ознаками відсутности поваги до старших людей є публічні зауваження та докори, які часом супроводжуються погрозами («якщо не будете їсти, скажу вашим рідним…», «якщо не доїсте супу, не отримаєте десерту…», «якщо ви не перестанете кричати, я замкну вас одного в кімнаті…» тощо); або ж кепкування з їхніх маній, нарікань, страхів, хвороб, слабостей, проявів склерозу абощо.
У контактах із деякими старшими людьми я часто використовую жартівливий тон – добродушний жарт, іронію з посмішкою. Але так можна поводитися не з усіма. Дехто – і не лише через проблеми зі слухом – не розуміє того, що я кажу або ж не сприймає такого стилю розмови. Не можна забувати про те, що існує дуже тонка межа, перетнувши яку іронія блискавично перетворюється в кпини. А старші люди це відчувають і страждають, хоча найчастіше не зізнаються в цьому. Інтуїція підкаже вам, як не перейти цієї межі. На жаль, не всі ті, хто працює з людьми похилого віку, нею обдаровані.