Невідомий небіжчик
Щороку я беру участь у багатьох похоронах. Колись я вважав це важким завданням. Тепер я так не думаю. Мені видається, що коли перебуваєш близько біля якоїсь особи в останній період її життя, день за днем, коли треба супроводжувати її, тримаючи за руку, і обдаровувати останньою ніжністю, то маєш обов’язок відпровадити її до гробу й відправити обряд похорону в світлі Пасхи (я ніколи не міг зрозуміти, чому літургісти розрізняють читання пасхального та позапасхального періоду).
На жаль, треба брати до уваги «права» парохів, які – з кодексом канонічного права в руках – вимагають участі в похороні, втягують туди свою спільноту та душпастиря, який часто нічого не знає про померлого, а буває, що й ніколи з ним не розмовляв і не соромиться в цьому зізнатися.
Я вперто продовжую стверджувати, що також існує «кодекс людяности», який повинен бути важливішим від приписів церковного права. Проте цього не розуміють ті, хто не має потрібної вразливости, щоб збагнути деякі нюанси. Якщо комусь не вистачає делікатности, то її не вдасться подарувати.
І так, мені часом доводиться брати участь у похоронних богослуженнях, на яких панує атмосфера смутку, де не лише немає запаху кадила, а й – і це просто непрощенна помилка – ніхто ані разу не згадує ім’я померлого. Згадують «дорогого померлого» або, і це ще облудніше, «нашого брата, який нас залишив» чи «нашу сестру, яка запала в сон смерти…» (я чув навіть таку версію!). У такі моменти мені хочеться запротестувати: «Вшануйте бодай померлу людину. Адже в неї є своє ім’я і своя життєва історія, яку ви повинні знати бодай у загальних рисах. В іншому разі, кого ви доручаєте Господові? Може якогось невизначеного померлого? Зверніть увагу на те, що Господь не визнає не уточнених померлих. Зрештою, перед Ним ніхто не є “мертвим”…»
Чи він має щось спільне з тим всім?
Я вже навіть не згадую про проповіді, в яких немає жодного слова про життєвий шлях померлого. Дехто проголошує суху катехизу про смерть та воскресення, яку просто неможливо слухати. Інші священики – і це ще гірше – кидаються у вир єхидної звинувачувальної промови проти «всіх тих, хто приходить до церкви лише з нагоди похорону, а потім знову про неї забуває». Є навіть такі, які не опираються спокусі й зі строгим виразом обличчя докоряють тим, що стоять на церковному подвір’ї і зайняті приватними розмовами (однак вони настільки зайняті своїми справами, що не звертають на це уваги).
Це виглядає так, ніби померлий… не існував, опинився там зовсім випадково, був лише претекстом для розмови про щось зовсім інше. Він ніби не має нічого спільного з тим, що відбувається довкола! Хтось із коміків розповідав, що один похорон був настільки убогим, що там не було навіть померлого. Думаю, що в деяких церквах, особливо через провину священиків, часто відбувається щось подібне.
Часом хтось намагається невміло пояснювати, що це такий спосіб, аби уникнути надмірного «уособлення» (чого тільки не вигадають, аби не докласти зусиль і не пізнати, принаймні тепер, життя померлої особи!). У мене не буває таких проблем, я намагаюся максимально «уособити» проповідь. І роблю це з огляду на звичайну повагу до особи, яка саме стала перед обличчям Бога зі своїм іменем та цілим багажем земної історії (а також помилками). А також аби не розчарувати рідних та друзів, які не лише мають право вислухати Боже Слово, а й прагнуть (зрештою, цілком слушно) почути спогади про особу, яка в цей особливий момент присутня і жива в серцях і пам’яті присутніх.
Це ситуації, в яких мені хочеться кинути в обличчя деяким нечутливим священикам пораду дона Джузеппе де Луки[1]: «Священики, прошу вас, під час проповіді будьте бодай дещицю емоційні!»
Розуміння дієслова «ігнорувати»
Проблема браку знань про життя померлої особи має дуже важливі причини. От, приміром, розкажу, як приймають людину до будинку престарілих. Під час реєстрації треба заповнити анкету, в якій подати потрібну інформацію: від назв хвороб, на які страждає ця особа, до номера телефону найближчих рідних, яких треба повідомити в разі смерти. Однак там немає жодного запитання про попереднє місце роботи, професію, зацікавлення, звички, рівень знань, подорожі, місця, де жила ця людина, свідоцтва чи дипломи, улюблені книжки чи газети. У відповідях на ці запитання близькі родичі дуже стримані. Їм видається, що ці деталі не мають жодного значення.
І так, хтось міг бути вчителем у середній школі або землеробом, тривалий час жити в США, виконувати обов’язки представника косметичної фірми і знати п’ять іноземних мов, бути директором (чи директоркою) персоналу великої фабрики. Проте в будинку престарілих про це ніхто не знає. У такій ситуації складно знайти потрібну тему для розмови.
Деякі справи виходять на яву зовсім випадково або тоді, коли вже надто пізно. Може трапитися так, що цей мовчазний чоловік був майстром спорту з художньої гімнастики, здобув три олімпійські медалі на олімпіяді в Швейцарії. А в Берліні, у момент найбільшого тріумфу, відмовився потиснути руку Адольфу Гітлеру. Тимчасом ті, хто був біля нього впродовж багатьох місяців хвороби, дізнається про це щойно з некрологів у місцевій газеті, в якій ще подано фото з тамтих подій.
І не дивно, що під час похорону незворушний священик без найменших докорів сумління повторює: «Наш померлий…»
[1] Джузеппе де Лука (1876-1950) – італійський та американський оперний співак (баритон). З 1903 року – соліст «Ла Скала». – Прим. пер.