Євгенія відійшла тихо, у своєму неповторному стилі, невдовзі після свого 100-го дня народження. А парох, після вичерпних переговорів, погодився на те, щоб я «представив її» під час проповіді. Це дало мені змогу виголосити похвалу мудрости старих людей, тієї мудрости, сліди котрої починають губитися. Мудрости серця, якщо хочете. Тісне пов’язання розуму і серця, думок і почуттів.
Євгенія була найпереконливішим втіленням тієї мудрости, яку неможливо імпровізувати, але яка накопичується, зернина до зернини, упродовж усього життєвого досвіду. П’ять елементів: час, страждання, роздуми, простота і терпеливість. Саме тих п’ять елементів не вистачає модній сьогодні псевдомудрости. Вона швидко йде в ріст, але позбавлена реальної тривалості, її роздають і ковтають у синтетичних пігулках, тобто формулах, слоганах, порожніх словах.
Мудрість у пігулці, яка уникає довгих стежок, не піддається безжалісній верифікації складних життєвих іспитів, є чимось штучним, крихким, малоймовірним. Хоча продавці представляють її так, ніби вона була рідкісним товаром, а насправді йдеться про «товар» низької якости, убогий замінник, претензійний продукт вторинної переробки, який пройшов через міксер поверховости.
Коли я бачу цю велику порожнечу в блискучій упаковці, то не можу не думати про Євгенію та її приятельку Кароліну, яка потрапила до небесної батьківщини кілька місяців тому. Одна сильна, також фізично; друга делікатна, слабка. Однак обидві створені з матеріялу найвищої якости.
Поїздка у відпустку шкодить здоров’ю
Євгенія не знала, що таке дитинство. Вона завжди тяжко працювала. Про іграшки та забави могла лише мріяти. Усе життя тяжко працювала на хліб (як я вже згадував, вона дуже любила хліб, навіть тоді, коли вже не мала зубів), беручись за важку фізичну роботу, постійно від чогось відмовляючись. Її щоденним другом був тяжкий кошик з лози. Часто, з огляду на обставини, їй доводилося виконувати тяжку чоловічу роботу.
Жодних відпусток. Хоча ні, один-єдиний раз вони з чоловіком таки поїхали відпочивати. Через кілька днів Євгенія повернулася хвора і мусила лежати в ліжку. Відпочинок, до якого жінка не була призвичаєна, зашкодив їй. Більше навіть не пробувала.
Я запитував у неї, чи жаліє, що мала таке тяжке життя. Євгенія завжди відповідала, що ні. Тобто не сказала мені цього, бо взагалі рідко відзивалася, просто заперечливо хитала головою. Проповідник каже: «…час мовчати і час говорити» (3:7). Євгенія ніколи не плутала часу мовлення з часом мовчання.
Навіть упродовж тих чотирьох років, які прожила в будинку престарілих, вона не перестала працювати. Зазвичай прокидалася втомленою. А крізь сон говорила про корови, сіно, землю, яку треба скопати, дрова, які треба порубати. Усе її життя – це ніби підйом крутою стежкою з тяжезним кошиком на плечах.
Щось подібне трапилося і з Давидом, який все життя працював помічником муляра. Десятки тисяч відер цементного розчину, які доводилося носити на зовсім неміцних плечах. Коли я запитував його, чи він добре відпочив, чоловік зізнавався, що прокинувся страшенно втомленим. Вночі йому снилося, що він носив відра вапна на хитке риштування. А ранком у нього ломило всі кості, так само, як тоді, коли він тяжко працював на будові.
Дуетик
Повертаюся до Євгенії, а поруч бачу Кароліну, її нерозлучну подругу. Я бачу їх знову в просторому залі, в оточенні багатьох людей, які невимушено розмовляють, про щось розповідають, обмінюються новинами.
Євгенія, часто задумана, з примруженими очами, слухає розмови, які течуть ніби через крапельницю. Кароліна не може говорити, бо перенесла операцію на гортані. Проте говорять її очі, жваві, вони кліпають зі зрозумінням. Коли жінка сповідається, вона використовує табличку. Кароліна пише, я стираю, а вона вдоволено посміхається.
Євгенія – це зразок розсудливости. Вона ніколи не говорить, спочатку не подумавши. Її стислі вислови видаються сентенціями, вони завжди влучні й доречні. Кароліна – це втілення енергійности та інтуїції. В її очах часто з’являється хитрющий вогник.
Чудова пара, видається, що вони діють у досконалій гармонії. Миттєво розуміють одна одну. Євгенія піддає критичному аналізу кожну справу, а потім – якщо варто – коментує, вживаючи при цьому не більше п’яти слів. Кароліна спідлоба спостерігає за нею і задоволено посміхається, висловлюючи так своє схвалення.
Це також мудрість. Схопити суть справи. Триматися здалека від того, що є порожнечею, «словотвірною вправою» (як би сказав Джованні Брера[1]). Вміти зважувати кожне слово. Заощаджувати дихання. Відійти від того, що минуще. Сміятися з дурниць. Не драматизувати. Не дозволити, щоб тебе втягнули в павутину безконечних балачок. Дозволити зрозуміти, що життя – це… щось інше.
Мені завжди бракуватиме цього безцінного дуету: серйозні, важкі, виважені слова і дещо безцеремонні посмішки. Кивки головою і блиск в очах. А насамперед, піднесена голова, хоча життя завдало багатьох ударів.
Отож-то. Дует, в якому є своєрідна імпровізація. Потрібне ціле життя, яке часом складається з фальшивих тонів, втомливих шарпань та болісних ударів, аби попасти в потрібну ноту.
О, власне, Кароліно. Куди поділася табличка? Може, ти забрала її зі собою нагору? Пам’ятай, що те, що було написано, я стер тут, внизу. У небі є місце лише для світлого боку твого життя. І життя твоєї приятельки Євгенії, позначеного потом та трудами.
[1] Джованні Брера (1919-1992) – італійський журналіст та письменник. – Прим. пер.