Інший стереотип, який важко подолати, стосується поєднання старости з хворобою. Проте стара людина не обов’язково мусить бути людиною хворою. Звісно, старість – це час, в якому не бракує недуг, проблем із фізичним здоров’ям, однак цей період життя не можна сприймати лише через цю призму.
Наступне потрібне спростування – зі старими людьми можна і треба жартувати. Це вимагає великої уваги та чутливости, щоб не переступити межу (для кожної людини вона може бути іншою). Не всі старші особи спроможні зрозуміти іронію, жартівливі репліки. Отож, треба старатися, щоб такими зауваженнями не викликати неспокою або ж не образити когось.
Межа між ніжними кпинами, доброзичливим жартом і висміюванням буває доволі тонкою. Часто я помічаю, як представники персоналу в будинках престарілих – думаючи, що вони жартують – насправді поводяться або ж говорять щось, що більше схоже на простацьке висміювання та кепкування.
Якщо гумор інтелігентний і тактовний, то може бути ознакою почуттів. В іншому разі старші люди можуть сприйняти його як відсутність поваги, висміювання або ж навіть погорду.
Серце не піддається
І ще одне зауваження. Часто ми забуваємо про те, що навіть коли мозок людей похилого віку капризує, а прогалини в пам’яті постійно збільшуються, то їхнє серце завжди залишається чутливим. І це не залежить від фізичного чи психічного стану людини. Серце, яке пережило чимало бурхливих подій; стикалося з різноманітними випробовуваннями та потрясіннями; ковтнуло чимало гіркоти, розчарувань, сумнівів; пізнало сумніви, страждання, побоювання; було здатне на почуття, сподівання, емоції, неспокій, ентузіязм, мрії…
Попри все це, серце зі своїм багажем досвіду, битв, постійно діє, залишається винятково вразливим і тоді, коли розум працює менш справно.
Це найбільший злочин – не звертати уваги на серце, перш ніж воно перестане битися. А це, на жаль, може трапитися будь-якої миті.
Порозмовляймо про несправедливості
Треба визнати, що служіння старим людям, особливо тим, які потребують постійної опіки, означає потребу виконання таких дій, які не завжди приємні, наприклад для нюху (це неважко собі уявити), і вимагають тактовности, самопожертвування, делікатности. Тут потрібна мотивація, не достатньо думати, що будинок престарілих – це лише місце праці, за яку отримуєш винагороду.
Однак на цю тему треба дивитися з перспективи суспільної справедливости. Не йдеться про те, щоб хтось почував себе героєм, бо береться за виконання цих обов’язків. Коли йдеться про прикрі справи, які вимагають безконечної терплячости і… міцного шлунка, не відбувається нічого надзвичайного. Треба ставитися до цього як до повинности.
Персонал повинен усвідомлювати, що місячну заробітну плату він забирає не з рук адміністрації будинку престарілих, а від самих підопічних. Саме вони є працедавцями. Тому кожна помилка – це не лише кривда, завдана підопічним, а й свого роду крадіжка.
Варто пам’ятати, що під поняттям крадіжки, надзвичайно ганебного вчинку, треба розуміти не лише привласнення золотого ланцюжка, персня чи кількох купюр, необережно залишених на тумбочці. Найганебнішим видом крадіжки є відмова в наданні допомоги особам, які не вміють і не можуть запротестувати проти таких відмов та проявів занедбання.
У будинках престарілих проблемою є те, що персонал часто відсутній або ж регулярно запізнюється. Так відбувається щодня, навіть тоді, коли хтось теоретично є на роботі і згідно з правилами, підписав робочий листок.
На щастя, бувають винятки
Звісно, мої зауваження та звинувачення не стосуються геть усіх. Я не хочу звинувачувати цілу професійну групу. Це було б несправедливо. Я знаю багатьох працівників у будинках престарілих, які викликають у мене щирий подив, адже виконують свої обов’язки шляхетно та з цілковитою самопожертвою. Тобто з глибоким почуттям справедливости.