Розуміння дієслова «лагодити»
Я думаю про бабусю Жозефіну, яка давала мені всиляти голку, а потім, з допомогою дерев’яного яйця (я зберіг його як реліквію нашої родинної святої) бралася церувати стос шкарпеток. А коли завершувала, починала шити, латати, наводити лад, лагодити інші речі.
Нічого іншого в житті вона не робила. Скільки шарпань, брутальних розривів, пережиттів було в її житті. А вона терпеливо і впевнено завжди була готова зарадити, помирити, спробувати полагодити, допомогти в різних ситуаціях.
Спокійна, поступлива, вона зі зрозумінням делікатно втручалася в справу, щоб пом’якшити кути, вигладити нерівності, заспокоїти під час бурхливих суперечок, зашити рани. Здавалося, що мовою своїх блакитних очей вона нагадувала нам: життя треба брати делікатними руками. Маючи крихту доброї волі, можна з усім впоратися. Якщо маєш нитку лагідности, то дірки і розриви можна зашити.
Бабуся нічого не викидала. Ані речі, ані людей. Бабуся Жозефіна була втіленням мистецтва лагодження, виправляння, поправляння, складання заново. На жаль, сьогодні це мистецтво зникає.
Життя завжди можна «влаштувати заново», також після потрясінь, ударів, різних життєвих катастроф.
Кілька разів я «підловив» бабусю Жозефіну із очима, повними сліз, коли вона ще не встигла їх тихцем витерти. Я ніколи не бачив, аби вона плакала.
Латинська мова моєї бабусі
У моєму селі жили старі люди – тоді їх ще не називали представниками третього віку, – які ніколи не бачили моря. Однак в одну неділю в році, на порозі літа, про море детально розповідали в церкві. А люди слухали й уявляли собі (тоді ще не було телебачення) море як великий басейн, по вінця наповнений блакитною водою (цей колір тоді був у моді, сьогодні популярніша смолиста чорнота), а на його березі було повно піску, де могли бавитися діти.
У моєму селі, у Монферрато, були люди, які пам’ятали школу ніби в імлі (тоді не було обов’язкової освіти, тож неуцтва можна було навчитися й поза школою). Однак раз у році, у церкві під час проповіді, парох робив симпатичний урок повторення арифметики та геометрії, розповідаючи про трикутник з незрозумілими рівняннями (один дорівнює трьом).
У моєму селі були чоловіки, які зналися на молочних коровах і лугах, полюбляли побалакати про весняні пасовища та лікарські трави. І принаймні раз на рік вони відчували задоволення, коли чули, як священик говорить про знайомий їм світ, а з особливою симпатією – про трилисту конюшину, яка, здається, має щось спільне з пасовищами в небі. А їх він вмів описувати особливо детально.
Це була неділя Пресвятої Тройці. Неділя «неможливої» таємниці.
За цієї нагоди регулярно розповідали (окрім дивного трикутника, трилистої конюшини і неймовірних рівнянь) про дитину, дуже дорогу святому Августинові, яка завзято копала ямку в піску і вперто намагалася перелити в неї воду з моря.
І коли це той хлопчик вирішив вирости?
Пригадую, як моя бабуся, яка мусила чути це оповідання щонайменше 80 разів, повертаючись з Літургії о 6.30 вранці, однієї неділі не стрималася: «Вам ще не надоїло повторювати про того святого хлопчика?! Він вже давно повинен бути дорослий і врешті навчитися працювати, а не увесь час бавитися водою і землею на пляжі» (моя бабуся говорила «земля», пісок її зовсім не цікавив).
Вона була надто побожна, щоб визнати, що парох, разом зі святим Августином, втомив її – хоча й мала в собі величезний капітал терплячости, назбираний упродовж довгого життя – цією історією про дитину, яка копає ямку в піску на березі моря, а воно, цілком слушно не хоче затримуватися в цій брудній ямці…
Бабуся Жозефіна нічого не говорила про трикутник, арифметику та геометрію. Проте було досконало видно, що ці справи не викликали в неї жодних емоцій. Вона почувалася набагато спокійніше, коли всиляла нитку в голку, цирувала мої шкарпетки і розпочинала: «Gloria Patri et Filio et Spirit[1]…» (я не впевнений, чи ім’я третьої особи Пресвятої Тройці вона вимовляла, зберігаючи латинський акцент та закінчення, але там, у небесних степах, де, на мою думку, росте більше молитов простих людей, ніж «трилистих листків конюшини» ерудованих учених, її чудово розуміли…).
Моя бабуся роздумувала над таємницею Пресвятої Тройці з дивовижною свободою (обминаючи оте третє ім’я, яке так складно вимовити латинською) ревно повторюючи: «Gloria Patri». І я вірю, що завдяки цій молитві вона була набагато ближче до таємниці, ніж хлопчина, про якого розповідав святий єпископ з Гіппони, а також чимало богословів, які зупинилися на теоретичних та інтелектуальних роздумах.
На рівні колін
Моя бабуся зрозуміла основне, хоча за шкільною лавою вчилася дуже коротко: не варто «возноситися» на рівень Пресвятої Тройці – треба зробити так, щоб «неосяжна» таємниця зійшла до нас униз, на рівень колін.
Що таке «прославляти»?.. Це слово ліпше промовляти в тиші, дозволяючи, аби тебе наповнювало світло, – те світло, яке надто велике, аби його осягнув мозок, і яке, водночас, спроможне охопити і перемінити особу молільника.
Лише під час прославляння людина, істота дуже обмежена, наближається до таємниці Бога. Мізерність входить у контакт з Усім.
Парадоксально, та саме малість (ось як з’являється яма в піску, яку копав хлопчик з легенди, або ангел, що займався дурницями) і навіть мізерність є тим, що може вмістити Безконечність.
«Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби!» (Мт. 11:25-26).
Поза сумнівом, власниками цього величного об’явлення є безконечна вервичка бабусь Жозефін. Всі вони отримали дипломи в університеті покори.
Бог відкриває Свої секрети не важливим особам, точніше, не тим, які вважають себе такими, а малим людям, які не мають значення. А молитва, особливо молитва прославлення, стає привілейованим моментом невловимих божественних звірянь.
Покора – це єдина посудина, спроможна вмістити Безконечність.
Замість піддаватися науковій цікавості, треба бути готовим, що тебе поведуть – з допомогою прославлення – до поступового, хоча й мізерного відкриття таємниці. Бога неможливо охопити розумом. Він стає вічним відкриттям, як висловився Тейяр де Шарден[2].
Згідно з принципами східного богослов’я богословом є той, хто молиться. Я маю щастя, що в мене в родині був видатний богослов (точніше, богословка!, бо я вірю, що в Церкві завжди більше жінки, ніж чоловіки присвячували своє життя… релігійним практикам), який нічого не написав, бо був надто зайнятий, крім цирування шкарпеток, тим, щоби світло, зібране впродовж багатьох годин молитви, могло проникнути через вікно двох ясних очей.
Ямка, викопана в належному місці, яким не є мозок
Бабуся Жозефіна більше старалася над дірками в чужих шкарпетках, ніж над ямками, викопаними на морських пляжах. Однак чудо, яке не вдалося дитинчаті на узбережжі Африки, здійснилося в ній (і в багатьох створіннях, таких, як вона).
Належним місцем є не пляж чи мозок, а серце. Моя бабуся (і чимало простих віруючих, таких як вона) зробила місце для таємниці у своєму серці.
Ще Проповідник запевнив, що Бог умістив вічність у людських серцях (Еккл. 3:11). Достатньо лише уточнити, що вічність перебуває в серці у вигляді любові.
Бабуся Жозефіна не особливо погоджувалася з проповідями пароха, які стосувалися «незбагненної» таємниці (хоча вона дуже ретельно пильнувала, щоб цього не сказати). Взамін вона складала у своєму серці, наповненому «ласкавістю», знамення Пресвятої Тройці.
Вона не сприйняла хлопчика (навіть якби він мав сиве волосся), що постійно бавився таємницею. Жінка відчувала присутність Тройці у своєму серці, яке було переповнене «ласкавим» милосердям. А дірки вона цирувала не з допомогою інтелектуальних висновків, а з допомогою нитки, голки і дерев’яного яйця. У цей час вуста, поєднані зі серцем, тихо шепотіли: «Gloria Patri et Filio et Spiritu Santo». От власне: третє ім’я їй ніколи не вдавалося добре вимовити, вона завжди помилялася зі закінченням і пропускала s.
Не знаю, чи там угорі, де ясніє Таємниця, зі симпатією ставляться до латинської мови, як дехто вважає. Натомість я точно знаю, що – принаймні в цьому випадку – ціннішими були помилки в латинській мові.
Навіть цінніші від трикутника та листочків трилистої конюшини.
[1] «Слава Отцю і Сину, і Святому Духові». – Прим. пер.
[2] П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) – французький богослов і філософ, єзуїт, один з творців теорії ноосфери. Створив своєрідний синтез католицької християнської традиції та сучасної теорії космічної еволюції. – Прим. пер.