«Чи посміє хто з вас, маючи справу до іншого, судитися в неправедних, а не в святих? Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть? Коли ж будете ви світ судити, то чи ж ви негідні судити незначні справи? Хіба ви не знаєте, що ми будем судити Анголів, а не тільки життєве? А ви, коли маєте суд за життєве, то ставите суддями тих, хто нічого не значить у Церкві. Я на сором це вам говорю. Чи ж між вами немає ні одного мудрого, щоб він міг розсудити між братами своїми? Та брат судиться з братом, і то перед невірними! Тож уже для вас сором зовсім, що суди між собою ви маєте. Чому краще не терпите кривди? Чому краще не маєте шкоди? Але ви самі кривду чините та обдираєте, та ще братів…»
Справи йшли чудово, коли один з клієнтів раптом помітив дивну річ. Він почав ставити свою машину на цю приватну станцію техобслуговування автомобілів кілька місяців тому і був упевнений, що там обслуговування здійснюється на найвищому рівні. Жителі містечка, що було очевидно, цілком довіряють компанії, і ця довіра росла. Бос здавався дуже привітним, майстри завжди були з ним люб’язні і проявляли високий професіоналізм.
Але одного прекрасного дня згаданий клієнт компанії опинився в іншій частині міста і помітив таку річ. Там, на абсолютно іншій станції техобслуговування, він побачив механіка із станції, де обслуговувався він сам. І що дивно, цей механік ставив свою машину на обслуговування не на станцію, де працював, а на іншу. А фахівець, якому він ввіряв свою машину, був зовсім не кваліфікованим. Фактично, він не мав досвіду техобслуговування автомобілів.
Клієнт, який спостерігав за тим, що відбувається, був украй стурбований. Якщо навіть цей механік не покладається на професіоналізм своїх колег по станції і не хоче довіряти їм свій автомобіль, то чому він робить це стосовно новачка. Більше того, якщо він дозволив некваліфікованому механікові порпатися в його автомобілі, мабуть, що він просто не знав про це. А може, йому не було до цього жодного діла?
Описана ситуація дещо схожа на те, як йшли справи в коринтській общині і як Павло розумів її. І те, що він каже, приводить нас у ще більше здивування, ніж те, що ми читали в розділі 5. Павло з усією переконаністю проголошує, що християнська община – навіть така маленька і невлаштована, як коринтська – є община народу Божого, на яку Бог в останній день покладе обов’язок ухвалювати вирок всьому світу, до якого відносяться і ангели! Але звідки Павло узяв таку думку?
Відповідь буде такою: він узяв цю думку безпосередньо із Старого Заповіту, зокрема з фрагмента, подібного Дан. 7, де написано, що «святі Всевишнього» отримають владу над всім світом. Павло не пропонує тут нічого такого, що могло б пошкодити його первинній вірі: якщо Ісус воскрес з мертвих, то тоді він є Месія, Христос; якщо Він – Христос, то всі ті, хто належить Йому, є членами істинного народу Божого; а істинний народ Божий судитиме світ. І нехай на даний момент істинний народ Божий зовсім не схожий на тих, хто був би в змозі здійснювати суд хоч би над кимсь або навіть чимось, проте у свій призначений час вони досягнуть необхідного положення і, так би мовити, вступлять на цю посаду. Їм призначено стати, завдяки моральному способу життя зараз, людьми, які, дійсно, «перебувають в єднанні з Христом», діючим згідно із задумами Божими. Власне про це і все послання.
Тут Павло стикається з огидним чином поведінки, коли один християнин затіває судову тяжбу – у громадському суді Коринта – проти іншого християнина. Павло переконаний, що такого християнська община допускати не повинна. Будь-яка християнська община, де б вона не знаходилася, покликана бути моделлю справжнього людського громадського буття; якщо до такого ідеалу в неї немає хоч би прагнення, то її існування втрачає всякий сенс. І одним з елементів цього нового істинного буття є справедливість – Божа справедливість, тобто істинна справедливість, на основі і за допомогою якої в останній день у всьому світі запанує справедливий порядок. Це явна альтернатива римському правосуддю з його справедливістю (Коринт був колонією Римської імперії і гордився своїми римськими порядками і законодавством); але Павло відкрито привселюдно проголошує, що міські судді і чиновники неправедні за визначенням, оскільки вони не «визнані праведними» або не «виправдані» Богом (в. 1; див. 1:30). А якщо коринтські християни хочуть справедливості, то вони не повинні йти до несправедливих або неправедних!
Таким чином, він кидає подвійний виклик. Перше, якщо ви, звертається він до своїх адресатів, хочете відновити законність, яку порушив хтось з ваших братів-християн, то дозвольте зібранню вірних, самій церкві обрати людей, які були б компетентними розібрати вашу тяжбу. Оскільки всі ви призначені для того, щоб бути суддями світу, хоча це і не видно за нинішнім вашим станом, ви повинні, природно, мати здатність знайти когось, хто міг би зробити подібний судовий розгляд вже тут і зараз! Можливо, що тут також є присутньою доля іронії, але Павло при цьому ні на грам не сумнівається в майбутньому Божому суді і в тому, що народ Божий розділятиме здійснення цього суду з Богом. Але якщо лідери общини перебувають у «самовдоволенні», чому їм не узяти на себе обов’язок суддів?
Друге, якщо усе вищевикладене залишається для вас майже нерозв’язною проблемою, то було б краще, якби християни не зверталися до світських суддів для вирішення тяжб між собою. Час від часу в наші дні трапляється, що і церковні люди позивалися один до одного у світських судах; це часом отримує освітлення навіть у газетах, що дає привід ширити різні чутки і плітки, що стосуються церкви. Ніхто не сумнівається в тому, хто виграє справу, але це вторинне. Але що з особливою очевидністю проявляється в такого роду публічних конфліктах, так це те, що християни абсолютно нічим не відрізняються від всього іншого світу. І Перше Послання до Коринтян – усе про те, що християни відмінні від усіх інших людей, а якщо це не так, то вони не можуть називати себе християнами.
Павлів виклик, який він кинув церкві, міг бути кинутий і самим Ісусом. Він, окрім усього іншого, запропонував одній багатій людині роздати усе своє майно і йти за Ним (Мр. 10:21). Павло заявляє, що краще не сваритися і втратити щось, щоб тим самим слідувати за Христом, щоб показати світу, що існує інший спосіб людського існування. Саме собою зрозуміло, що це також не знімає провини з християн, що виявили шахрайство стосовно своїх єдиновірців. Але при всіх цих конфліктах церква повинна вирішувати їх своїми власними силами і засобами.
Тих з нас, хто належить до співтовариства, в якому судова традиція сама формувалася впродовж віків під впливом християнства, – не завжди так вдало, як би цього хотілося, – і для кого з цієї причини зв’язок між церквою і державою (більш заплутаний ніж за Павлових часів) затьмарив розуміння проблеми, тих увесь цей фрагмент може привести в безвихідь. Проте ідея, що лежить у його основі, абсолютна ясна. Всякий, хто закликає ім’я Ісуса і намагається йти за Ним, може отримати в майбутньому щось дивне, що, проте ж, стане результатом перейняття на себе непростої відповідальності в сьогоденні. Наше життя в общині, як каже Павло у Флп. 2:14-16, має бути світлом, що світить у пітьмі навколишнього світу. Часом таке світіння трапляється, часом навіть несподівано для нас самих, і ефект буває подібний до бомби, що вибухнула. Ми не повинні давати волю емоційній реакції на цей і схожі з ним уривки послання (на кшталт: «абсолютно нереально!», «чиста утопія!»), щоб знову не довелося знову і знову зізнаватися в тому, що нерідко в сучасній церкві – можливо, і в моїй церкві – вірні поводяться так, що ганьблять своїм життям Благу звістку на очах всього іншого світу.