«Не хочу я, браття, щоб ви не знали, що під хмарою всі отці наші були, і всі перейшли через море, і всі охристилися в хмарі та в морі в Мойсея, і всі їли ту саму поживу духовну, і пили всі той самий духовний напій, бо пили від духовної скелі, що йшла вслід за ними, а та скеля був Христос! Але їх багатьох не вподобав був Бог, бо понищив Він їх у пустині.»
Якщо ви колись їхали по шосе, що перетинає Нортамберленд[1], на тому відрізку, де воно проходить між Ньюкасл-на-Тайні, то могли побачити дорожні щити, на яких написано щось на кшталт «На цій дорозі трапляється близько 150 дорожньо-транспортних пригод на рік» або «Число оштрафованих за перевищення швидкості за останній місяць, – 37». Це цілком однозначні попередження: замислися про те, що сталося на цьому відрізку дороги в минулому – рік, місяць, можливо, тиждень тому – і постарайся, щоб ти сам не став частиною цієї статистики наступного разу.
Павло ніякою статистикою, звичайно, не займається, але він сильно заклопотаний тим, що одні і ті ж історичні помилки знову повторюються. Однією з головних цілей цього послання, що досягає свого апогею в розділі 15, показати коринтській общині, яке їх місце в божественному задумі. Вони сталі схожі на акторів, які раптом посередині п’єси заплуталися у своїй ролі і зовсім забули, до якого моменту спектаклю вони підійшли. Вони украй потребують того, щоб їм підказали, що треба робити і як далі відбувається сюжет постановки і як люди, які до них грали в цьому спектаклі, впоралися з тим, щоб виправити допущені помилки.
І він переказує їм історію Виходу євреїв з Єгипту. Втім, він розповідає тільки основні моменти, які могли б показати їм те, що і вони зараз знаходяться в більш менш схожій ситуації. Він вже говорив їм про Христа як «пасхального агнця», як про те, чия смерть поклала початок остаточному істинному Виходу із стану рабства гріху до смерті (5:7). Тепер Павло розвиває ідею про те, що християни є народом істинної Пасхи, народом істинного Виходу. Але залишається питання: чи зможуть вони засвоїти урок, пов’язаний з Виходом?
В історії Виходу Павло звертає увагу на наступні чотири елементи – хмару, море, їжу і напій. Трохи пізніше нам стане ясно, чому він виділяє саме ці елементи, але спочатку давайте виділимо декілька хвилин і окинемо поглядом усю цю історію в цілому.
Коли діти Ізраїлю покидали Єгипет, вони знаходилися під керуванням стовпа хмарного, який направляв їх шлях вдень, а вночі він ставав стовпом вогняним, і вони продовжували йти, йдучи за ним. Це був символ, і навіть більше, ніж символ; це була певна форма присутності ГОСПОДА, Бога, Який рятує їх, Який протягом всього часу їх мандрів був їх поводирем, покровителем і керівником для отримання ними обіцяної Богом спадщини. Завдяки водійству цієї присутності ізраїльтяни пройшли крізь води Червоного моря, які розступилися перед ними і зімкнулися назад, потопивши єгиптян, що гналися за ними. Хмара і море нагадували врятованим про присутність живого Бога серед них, про позбавлення від рабського стану, про отримання свободи.
Думаю, для будь-якого християнина того часу те, що каже тут Павло, не являло великої загадки. Подію з євреями при Виході Павло пояснює таким чином у в. 2: «всі охристилися в хмарі та в морі в Мойсея». Люди зазвичай не говорили про Вихід як про «хрещення»; Павло розповідає історію так, щоб виділити ряд своїх ідей. І ми в результаті отримуємо таке повідомлення: хмара і море для дітей Ізраїлю були тим, чим для християн є Дух і водне хрещення. Подібно до того, як Ісус в Євангелії від Івана говорить про нове народження «з води й Духа» (Ів. 3:5), так і Павло в цьому посланні пише про обмивання і Дух (6:11) або хрещення і Дух (12:13). Головне, що він за допомогою цих порівнянь хоче донести, – думка про те, що християни нині задіяні в тій же драмі, в якій ізраїльтяни брали участь свого часу. Це не просто проведення історичних паралелей – того, що час від часу в історії відбуваються схожі події. Це тільки один з наслідків з його міркувань. Перший Вихід зробив Ізраїль народом Божим. Зараз же історія Ізраїлю досягла свого кульмінаційного моменту, коли сталася надзвичайна подія, що відноситься до Месії, до Ісуса. Народ Ісуса став новим Ізраїлем Божим, і усі події минулого тепер здійснюються на новому рівні в житті цього нового народу. Чи вони повинні ще здійснитися; але нічого в християнському житті не відбувається автоматично. До певної міри здійснення усього вищезгаданого залежить від розуміння християнами того, яку роль у цій драмі грають вони самі і чи виконують вони все, доручене їм, належним чином.
Діти Ізраїлю таким чином «охристилися в Мойсея», як християни тепер «охристилися в Христа». Засадничі події, пов’язані з хмарою і водою, тобто з присутністю Божою і переходом через Червоне море, зробили з ізраїльтян «народ Мойсеїв», так само як хрещення і дія Духа зробили християн «народом Христовим». Проте Павло додає далі ще два елементи: усі вони (євреї) їли одну й ту саму їжу і пили один й той самий напій – «духовні» напій і їжа, яку Бог дав їм у пустелі. Це не означає, звичайно, що їжа і напій не були реальними. Але це означає, що євреї підкріплювалися Богом, Який діяв через Духа. Це не було «звичайною природною подією». І як ми з’ясували для в. 2, Павло в ній проводив паралель між переходом через Червоне море і християнським хрещенням, так і тут, у в. 3, ми повинні без зусиль зрозуміти, що він уподібнює дар Божий, який був явлений Його народу під час мандрів в їжі і питті, Божому дару їжі і пиття, який християни приймають на «трапезі (чи вечері) Господній», тобто під час євхаристії.
І тепер починає ставати зрозумілим, на який майбутній можливий поворот подій Павло натякає. Усі ізраїльтяни мали описаний вище досвід, як і коринтські християни пережили досвід, пов’язаний з їх входженням у церкву. Але Бог не виявив прихильності до більшості з юдеїв тоді. Це загрозливе попередження спрямоване на те, щоб надмірно не покладатися на божеську милість.
Але чому Павло говорить у цьому місці на цю тему? Судячи з усього, він готує ґрунт для своєї подвійної заяви, яку ми зможемо прочитати у в. 14-22 і в 10:23-11:1. Подібно до того, хто зводить будинок, він приділяє трохи часу закладці фундаменту, який зовсім ще не є будинком, та проте, коли будинок буде зведений, то стоятиме міцно на хорошому фундаменті. Споруда, яку він тут зводить, – це виклик, який він кидає тим з коринтських християн, хто надавав надмірне значення своїм перевагам під час куштування хліба і вина на євхаристії, тут же він говорить і про відповідальність, яка була пов’язана з цим. І частиною фундаменту цієї будівлі виступає древня історія, в якій розповідалося про Ізраїль, що мав ряд привілеїв перед іншими народами, але не виявився, на жаль, гідним їх через свою невідповідну поведінку. Богові дуже не сподобалася така зневага Його вимогами, і Він відкинув і «понищив» їх у пустелі.
Іншими словами, коринтяни не повинні надто підноситися; і тільки тому, що вони прийняли хрещення, що зробило їх частиною общини, в якій є присутнім і діє Дух, тільки тому, що вони куштують хліб і вино євхаристії, вони ніяк не звільняються від необхідності докладати моральних зусиль, щоб приборкувати свої гріховні схильності. Павло дотримується дуже строгої позиції відносно хрещення або євхаристії, яку і висловлює коринтянам: так, хрещення, дійсно, вводить вас у сім’ю Христову, каже він для них, і євхаристія, поза сумнівом, залучає вас до життя розіпнутого і воскреслого Ісуса (в. 16). Але християнські таїнства – це не магія. Вони не роблять вас автоматично абсолютно святими. Вони не можуть доставити вам спасіння в одну мить. Навпаки, саме тому, що вони є величезним привілеєм, даним вам Богом, то і прийняття їх припускає певну частку відповідальності з вашого боку. І точно так, як і діти Ізраїлю нехлюйські поставилися до тієї відповідальності, яка на них лежала, і з цієї причини позбулися своїх привілеїв – майже ніхто з них не дожив до моменту входження в Землю обітовану, – так і християни, які дуже сильно сподіваються і тримаються за свої «права» і «свободу», можуть легко зісковзнути в язичництво і так позбавити себе усієї повноти дарів, що знаходяться в християнській вірі і житті, обіцяних для них. І якщо навіть Павло відчував нужду битися в поєдинку зі своїм тілом, щоб самому, проповідуючи іншим Благу звістку, не виявитися непридатним для Царства Божого, то наскільки ж більше необхідно для коринтських християн було вправляти себе для того, щоб проводити це життя в згоді з тим, до чого вони залучалися в хрещенні і євхаристії.
У цьому фрагменті є ще два цікаві моменти, на які варто було б звернути увагу.
Перший момент. У в. 1 Павло називає древніх ізраїльтян «отцями нашими». Церква, новий народ Христовий, що складається, зокрема, у Коринті в основному з колишніх язичників, – це, як він каже, ізраїльські «діти». Церква ні в якому разі не «замінює» собою Ізраїль у Божих задумах; Христос у Своїй особі виконує і завершує все те, до чого був покликаний Ізраїль, і усі, хто належить Месії, стали тепер народом Божим, нащадки Аврама, Ісака, Якова і народу Виходу.
Другий момент. Павло у в. 4 каже про «духовну скелю», яка супроводжувала ізраїльтян під час їх поневірянь пустелею, і заявляє, що «та скеля був Христос». Хоча в біблійній історії повідомляється тільки про два випадки, коли відбувається отримання води із скелі, щоб народ міг угамувати спрагу, проте деякі юдейські автори проводять таку думку, що скеля з джерелом супроводжувала євреїв упродовж усього їх шляху. Павло, маючи мету підкреслити ту ідею, що християни приймають їжу і пиття, які є саме дар Христа ним самого Себе, використовує таке химерне тлумачення для цього. Але втім, він наполягає на абсолютній реальності таємничої присутності серед ізраїльтян Месії, який, власне, і був метою їх мандрів, упродовж яких вони отримували дивовижне підкріплення від Бога. Наводячи всі ці міркування і застереження, Павло, як і раніше, і як всюди у своїх посланнях, прагне вселити християнам необхідність осягати і жити гідно тих благословінь і дарів, які вони мають завдяки своїй приналежності Христу.
[1] Графство в Англії. – Прим. пер.