«Ні в чому ніякого спотикання не робимо, щоб служіння було бездоганне, а в усьому себе виявляємо, як служителів Божих, у великім терпінні, у скорботах, у бідах, у тіснотах, у вдарах, у в’язницях, у розрухах, у працях, у недосипаннях, у постах, у чистості, у розумі, у лагідності, у добрості, у Дусі Святім, у нелицемірній любові, у слові істини, у силі Божій, зо зброєю правди в правиці й лівиці, через славу й безчестя, через ганьбу й хвалу, як обманці, але ми правдиві; як незнані, та познані, як умираючі, та ось ми живі; як карані, та не забиті; як сумні, але завжди веселі; як убогі, але багатьох ми збагачуємо; як ті, що нічого не мають, але всім володіємо. Уста наші відкрились до вас, коринтяни, серце наше розширене! У нас вам не тісно, але тісно вам у ваших серцях! Такою ж відплатою говорю, немов дітям розширені будьте й ви!»
Ми сіли за стіл. Ми обоє були страшно виснажені. Між нами ми посадили на спеціальний високий стілець нашого малюка, який був виснажений так само, як і ми. Ми провели з ним половину безсонної ночі, і його стан був віддзеркаленням нашого. Він зараз капризував та ігнорував будь-які наші прохання і навіювання. Він відмовлявся відкривати рота, але ми знали, що в будь-якому випадку необхідно погодувати його, інакше за годину він прокинеться і проситиме їсти черговий раз за ніч. А нам хотілося поспати хоч би трохи в той час, що залишився ще до ранку.
Врешті-решт, я вирішив удатися до хитрості. Я відкинув голову трохи назад і широко і смачно позіхнув. І раптом сталося дещо несподіване. Дитина в наслідування мене теж відкрила рота і подивилася на мене. У той же момент моя дружина засунула йому в рот ложку з їжею. Потім, коли він розкуштував і зрозумів, як це смачно, він захотів поїсти і став відкривати рота добровільно. Ми глибоко зітхнули з полегшенням.
Павло розмовляє з коринтянами, за його висловом, як з дітьми (в. 13). Він спонукає їх якнайширше розкрити свої серця і розуми. Вони поводилися вередливо з ним, навідріз відмовляючись визнавати той факт, що його спосіб здійснення власного служіння є істинним. Їм був потрібний хтось інший – можливо, хтось з таких наставників і перебував зараз у Коринті і мав велику популярність в общині. І коринтські християни продовжували скептично ставитися до усього, що робив або казав Павло.
Але передусім він сам відкриває своє серце і втілює свою відвертість у просторове риторичне виявлення. Такого роду людиною я здавався вам, каже він. Чому б мені не дати собі волю і не сказати вам прямо, як було мені в усіх моїх скорботах? І далі він перераховує в довгому списку, що йому довелося пережити і з чим зіткнутися упродовж декількох років його нескінченних мандрів як проповіднику. Він чекає від них взаємності: щоб вони відкрили свої серця перед ним, щоб йому стало зрозуміло, що ж все-таки між ними відбувається насправді, щоб, відкинувши всяку відчуженість, а тим більше ворожість, вони постаралися прийняти його в усій його відвертості і беззахисності, яку він виявляє в цьому уривку.
Тому що беззахисність – це суть того, про що він збирається говорити, якщо цього раптом ще не було в Павлових визнаннях про себе. Він рішуче відмовляється підлаштовуватися під смаки, що панують у Коринті, і повідомляє їм про побиття і тюремні ув’язнення, про сильні страждання і біди, які випали на його долю. Для нас, хто живе дві тисячі років потому, список, який Павло наводить, читається як перелік подвигів і чеснот, але сам він прекрасно розумів, що опиняється у свідомо програшній ситуації, намагаючись плисти проти сильної течії. Адже ці спогади про пережите не могли бути особливо приємними його читачам. Проте він за допомогою таких перерахувань неначе спеціально старається у своєму досить майстерно складеному посланні пробитися крізь їх заскнілість, щоб вони стали сприйнятливішими до того, що саме такий спосіб існування, як у Павла, і є слідуванням за розіпнутим Христом! Тільки це і означає бути апостолом істинного Господа світу!
Цей список повний парадоксів, поєднуючи в собі речі, з’єднання яких викликає приблизно такий же ефект, як відтворення двох абсолютно дисонуючих звуків на музичному інструменті. Але якраз у подібних речах нове творіння, про яке свідчить Блага звістка, стикається із старим світом, немов кам’яні жорна, що труться одне об друге, серед яких апостол затиснутий і переживає моторошний стан, неначе його перетирають у порошок. Вказівка на всілякі поневіряння і скорботу у в. 5 і 6 стоїть поряд із списком позитивних якостей і діянь у в. 7 і 8. Як ми зазвичай реагуємо на страждання, поневіряння і неприємності? Більшість з нас не піддавалася ніколи побиттю і тюремному ув’язненню, а якщо навіть таке і траплялося з кимсь, то, думаю, навряд чи ми згадуємо про це без злості, а тим більше з добросердям. Тяжка робота і безсонні ночі бувають у нашому житті, але переживається нами таке найчастіше як кризові періоди, після яких ми намагаємося гарненько відпочити. Немає жодних ознак того, що Павло часто чинив так само. Проблеми і необхідність вирішувати їх виникали майже безперервно, і він діяв у цих ситуаціях за допомогою слова істини, повністю покладаючись на силу Божу, використовуючи божественні засоби, а не прибігаючи до тих, що зазвичай пускають у хід люди.
Так поступати було, мабуть, особливо важко в тих обставинах, коли, як про це говориться у в. 8, 9 і 10, він зустрічався не з фізичними небезпеками і зовнішніми проблемами, але кепкуваннями і презирством (чи чимось схожим, що виражало таке ставлення в давнину) багатьох його слухачів як усередині церкви, так і за її межами. Уявіть на хвилину себе, коли вас вже зовсім за безглуздими підставами звинувачують як обманщика; змогли б ви зберігати внутрішню незворушність, неначе це вас не стосується, якби за подібним звинуваченням вас засуджували до суворого «справедливого» покарання? Павло протиставляє таким випробуванням терпіння, молитву, щирість, праведність, життя, що свідчить про воскресіння, що проривається вже в сферу нинішнього існування.
Надзвичайна рівновага в тексті уривка, що досягається в такий спосіб, відкриває перед нами одну важливу особливість справжнього християнства. Часто від деяких християн можна почути про те, що їх життя наповнене тріумфуванням, славою і що Господь дає нам усе, чого ми потребуємо, і усе в них відбувається як слід. Але насправді ніхто не може жити так постійно, і прагнення відстояти погляд на життя як на безперервне свято може породити ілюзорне світосприйняття, пов’язане завжди з поверхневістю і удаваністю. У багатьох людей – у тому числі і християн – така безглузда, поверхнева і псевдорадісна духовність цілком законно викликає тільки відразу; вони, навпаки, намагаються довести, що життя сумовите і повне всякої скорботи, надмірно тяжке і майже нестерпне. Проте християнам слід дотримуватися мудрої урівноваженості. Справа не в тому, що в житті є трохи поганого і трохи доброго; ні, у ньому дуже багато і того і другого, і часто усе це перемішано в одних і тих же ситуаціях і подіях життя. І одне з важливих завдань, яке треба вирішувати не лише окремим християнам, але і цілим християнським громадам: намагатися одночасно тужити і тріумфувати, розділяти біль і радість цього світу, дійсно бути сльозами і посмішкою самого Бога.