«Прошу я вас, браття, будьте, як я, бо й я такий самий, як ви. Нічим ви мене не покривдили! І знаєте ви, що в немочі тіла я перше звіщав вам Євангелію, ви ж моєю спокусою в тілі моїм не погордували, і мене не відкинули, але, немов Ангола Божого, ви прийняли мене, як Христа Ісуса! Тож де ваше тодішнє блаженство? Свідкую бо вам, що якби було можна, то ви вибрали б очі свої та мені віддали б! Чи ж я став для вас ворогом, правду говорячи вам? Недобре пильнують про вас, але вас відлучити хочуть, щоб ви пильнували про них. То добре, пильнувати про добре постійно, а не тільки тоді, як приходжу до вас. Дітки мої, я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб’ється в вас! Я хотів би тепер бути в вас та змінити свій голос, бо маю я сумнів за вас.»
У нас у школі був учитель французької мови, дуже строгий до учнів. Він не дозволяв нам під час уроку вимовляти жодного слова англійською, і сам він також ніколи не говорив у класі рідною мовою. Усе, навіть звичайнісінькі питання і коментарі, повинні були вимовлятися виключно французькою. Він був переконаний у тому, що його завдання – навчити нас не лише говорити і читати, але навіть і думати французькою.
Тому ми були дуже здивовані, коли одного разу він зайшов у клас, став перед нами і спокійно почав говорити англійською. Ми до цього моменту ніколи не чули, щоб він користувався англійською. Він був дуже розсерджений: ми погано написали контрольну роботу на попередньому тижні. Єдиний спосіб, яким він досить переконливо міг виразити своє обурення, – це змінити свій звичайний спосіб поведінки і заговорити з нами англійською. Він як би казав: «Ви так погано працюєте над мовою, що я, напевно, не зможу більше розмовляти з вами французькою!» Це справило сильне враження. Потім, через декілька хвилин, він знову заговорив як завжди.
У цьому місці свого листа Павло припиняє послідовний богословський дискурс, як би обриваючи хід своєї думки, і з абсолютно новими інтонаціями звертається до своїх здивованих слухачів. Аж до цього місця він, починаючи з 15-го вірша 2-го розділу, поступово розвивав свою аргументацію, переходячи від одного положення до наступного. Це вимагало від слухачів (а також тих, хто через 2000 років читає це послання) уваги і напруженої розумової роботи. І от, несподівано він змінює стиль. Він зараз подібний до учителя, що перервав урок і вийшов перед класом, щоб знявши окуляри, безпосередньо звернутися до учнів і сказати про свої особисті думки і почуття, що переповнюють його. Це розмова від серця до серця. Кожен рядок тут свідчить про дружні почуття, сімейну довірчість, про особисті взаємини, про зв’язок, що виник у результаті їх спільного переживання того, що Бог дарував їм.
Потрібно перенестися в ті часи, коли Павло уперше прибув у Галатію. Він тоді був «в немочі тіла». Ми не знаємо в точності, у чому саме була справа. Деякі припускають, що він був хворий, інші вважають, що страждав від побоїв, нанесених йому незадовго до того гонителями церкви. Якщо він був хворий, то причина його хвороби нам невідома, хоча зводилися різні припущення про це. У будь-якому випадку, його фізичний стан був настільки поганим, що галатів це могло бентежити. Але це не перешкодило їм прийняти з вірою його благовістя про Ісуса, Бога, з силою діючого через Павла. У Павлові відчувалася присутність чогось екстраординарного, і ставлення галатів до апостола було відповідним. Павло пише, що «немов Ангола Божого, ви прийняли мене, як Христа Ісуса!».
Тут важливо звернути увагу на те, що Павло нагадує їм, що «тіло», тобто його фізичний стан, не стояло тоді на заваді для них. Так і тепер вони не повинні думати, що їх власне «тіло», тобто стан необрізання, може виявитися проблемою для них або когось іншого. Ні якісь культи, ні дорогий одяг, ні фізичне обрізання, ні здоров’я, ні знатне походження, ні соціальний статус – ніщо не важливе, якщо йдеться про проповідь Євангелія, слухання Євангелія, життя згідно Євангелія. Павло хоче, щоб галати зрозуміли, що якщо він, єврей за народженням, з радістю готовий страждати за благовістя, то і вони мають бути готові розділити його долю, спираючись виключно на віру в Ісуса Христа.
Отже, запитує Павло, у чому ж корінь проблеми? Що сталося з тим дивним, благословенним станом відкритості їх сердець до слова і сили Євангелія, з тим, що преображало їх зсередини? У ті часи галати все готові були зробити для Павла. Це видно з його виразу «якби було можна, то ви вибрали б очі свої та мені віддали б!» І тепер, після того, як він просто сказав їм усю правду, невже вони відвернуться від нього? Це прямий заклик до них, їх вірності та дружби. Богословські аргументи, діючі на розуми слухачів, важливі; але вони здатні достукатися до сердець і волі лише в тому випадку, якщо людей зв’язує довіра і спільний християнський досвід.
Справжньою причиною для можливого розриву їх стосунків були інші люди, які прийшли туди. Зрозуміло, чого вони хотіли: відгородитися від галатів. Пригадайте другий розділ: вони хотіли побудувати общину, що структурно нагадує концентричні кола: зовнішнє коло в ній призначалося для християн з язичників, і внутрішнє – для юдеохристиян. Таким чином, вони могли виглядати в очах своїх друзів-юдеїв як доброчесні євреї, які дотримуються Закону. Вони хотіли змусити галатів прийти як покірливі прохачі, щоб просити про обрізання. Такою ціною галати були б допущені у внутрішнє коло.
Але Павло знає: у благодаті Божої немає ні внутрішнього, ні зовнішнього кола. «Недобре пильнують про вас, – каже він, – але вас відлучити хочуть, щоб ви пильнували про них». Ці почуття, про які говорить Павло, наповнювали колись і його самого; це слово означає особливе релігійне спонукання, прагнення до виконання приписів Закону, до навернення іновірця в юдаїзм. Але в даному випадку Павло має на увазі і ширший сенс: завзяття саме по собі – добре; прекрасно, якщо в серці палає бажання виконати Божий задум; але це має робитися правильно. Порівняйте це з тим, що Павло пише в Посланні до Римлян (10:2) про своїх братів-юдеїв, що мають ревність про Бога, але не за розумом. Павло хотів би, щоб галати палали такою ж любов’ю до Бога, Євангелія, і всіх інших віруючих братів. Але те «завзяття», яким хваляться його опоненти, – іншого роду. Вони горять бажанням затвердити своє розуміння народу Божого як сім’ї, побудованої за етнічним принципом, участь в якій характеризується фізичною відмінністю.
Зустрівшись з цією позицією, Павло сильно стривожився. Що він може зробити проти такого задуму? Що слід сказати, щоб переконати галатів? Він схожий на матір, що народила дітей і хоче бачити, як вони стають дорослими людьми, якими вони і повинні, врешті-решт, стати. Свою мету Павло визначає безкомпромісно: «Дітки мої, я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб’ється в вас!» Він хоче, щоб в їх власній общині проявилося це месіанське життя, націлене на самовіддачу і всеосяжну любов. О, якби він особисто міг бути там і пояснити їм усе по-братськи, використовуючи усі доступні засоби спілкування, щоб показати, як сильно він їх любить! Тоді вони відповіли б йому любов’ю і довірою. Листи – не дуже хороша заміна особистому спілкуванню. Хоча в них є і свої плюси: адже не напиши Павло цього листа, ми не змогли б отримати ті блага, які набули, узнавши його глибоке вчення.
Цей невеликий фрагмент красномовно свідчить про союз розуму і серця – як у вченні, так і в пасторській опіці, які утворюють собою Євангеліє. Ми можемо переконати людей раціональними аргументами, але якщо ми не подивимося їм в очі (чи не звернемося до їх почуттів якимсь іншим способом), то можемо схибити. Павло, один з найбільших богословів усіх часів, знав, наскільки важливо сформувати в общині справжнє життя Христове, де немає ні юдея, ні елліна; він був готовий докласти всі зусилля для досягнення цієї мети. Після того, як таким чином Павло нагадав своїм читачам, що в нього є не лише мозки і рупор замість рота, але і палке серце, що волає до вірності і любові, він знову повертається до богословської аргументації.