«Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти! Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового. Коли бо хто думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює. Нехай кожен досліджує діло своє, і тоді матиме тільки в собі похвалу, а не в іншому! Бо кожен нестиме свій власний тягар!»
Мені довелося прочитати автобіографію знаменитого гравця в крикет. Він написав, що за перші його десять років у цьому виді спорту та команда, за яку він виступав, жодного разу не виграла головного трофея. У них були гравці найвищого класу, краще, ніж в інших командах. Але кожен з них грав сам за себе, піклуючись лише про власний успіх і власну репутацію.
Після закінчення цих десяти років деякі із старших гравців пішли із спорту, і в результаті сформувалася молодша команда, що складалася з маловідомих гравців. У команді був призначений новий капітан, не такий прославлений гравець у крикет, як колишній, та проте налаштований згуртувати команду. Після цього всі дійсно почали грати як одна команда. Зірки все ще залишалися і могли показати себе, але головним було те, що кожен гравець почав працювати для блага усього колективу. Якщо хтось помилявся, то інші допомагали йому, а не висміювали. Коли в когось спостерігався спад, інші всіляко намагалися підбадьорити його замість того, щоб, як раніше, радіти можливості вискочити вперед. І сталося диво: команда виграла чемпіонат.
Криза поставила галатійську церкву в становище першої з описаних команд. Деякі відносили себе до привілейованої групи християн і звисока дивилися на інших. Якщо вони помічали когось у провині, то ставали ще більш піднесеними та самовдоволеними, кажучи собі: «Ми то не такі!» У той же час групи формувалися на основі соціального статусу, а не на основі різної поведінки. Люди, що відносили себе до еліти (можливо, це були юдеохристияни, або багаті християни, або ж римські громадяни), були іншими просто тому, що спочатку були іншими. У встановленій Павлом общині, де усі були рівні перед Хрестом і усі були в рівній мірі «у Христі» як рівні члени насіння Авраамового (Гал. 3:26-29), «агітатори» посіяли розподіленя, уміло зігравши на чинниках, ніяк не пов’язаних з богослов’ям.
На жаль, такого роду стосунки з легкістю проникають у будь-яку церкву. Розподіл, який є присутнім у ширшому суспільстві (на касти, класи, групи за достатком, кольору шкіри або рівню займаного житла), проникає в християнські громади і налаштовує одну групу християн на зневажливе ставлення до інших. А ті відповідають такою ж неприязню. Хіба це – Царство Боже?
Церква має бути схожа на хорошу команду. Кожен член Церкви повинен піклуватися про інших. Павло нещодавно показав, яким може бути життя, якщо люди дозволяють духу керувати собою; тепер він говорить те саме, але тільки стосовно внутрішнього життя всієї церкви. Він уникає прямих звинувачень, хоча, швидше за все, були люди, винні в тому, що відбувається. Замість суворого викриття, він дає їм загальні настанови, які можна віднести до будь-якої церкви, і надає цим людям скористатися порадами, відповідними до їх конкретного випадку.
Тут є видимою певна іронія, що відноситься до розмови про дотримання Закону. Павло як би запитує: «Ви хочете дотримувати Закон? Чудово, але нехай тоді це буде закон Христовий!» Звідси не витікає, що вчення Ісуса є «новим законом», який замінив собою Закон Мойсеїв. Звичайно, Ісус багато що сказав про те, як Його учні повинні поводитися, і церква повинна вкрай уважно ставитися до цього. Але той новий «закон», про який йде мова, – це закон любові і покірливого самопожертвування в служінні іншим. Саме така поведінка говорить про духовність, а зовсім не зарозуміле піднесення.
Отже, раз Ісус Христос поніс на Собі хрест інших, то і християни повинні носити тяготи один одного. Якщо сьогодні мій сусід грішить, і я помітив це, то я маю зрозуміти, що завтра і сам можу оступитися. Тому я повинен допомогти сусідові, що оступився, підвестися, і при цьому мені потрібно зробити це без зарозумілості. Якщо ви думаєте, що ви «особливий», стоїте вище за загальні правила християнського життя і можете звисока поглядати на інших – то вже сама така поведінка показує, що ви хибно судите про себе. Ви обманюєтеся самі – не більше того.
Тут міститься парадокс справжнього громадського життя. Один за всіх і всі за одного; але нікому не можна розслабитися, тішачи себе надією, що завзяття і благочестя інших відшкодують його недбалість відносно себе. Якщо йдеться про мого сусіда, то я маю зберігати упокорювання, пропонуючи свою допомогу; але коли мова йде про мене, то я зобов’язаний нести відповідальність за свої вчинки. «Носіть тягарі один одного» з 2-го вірша урівноважується фразою «Кожен нестиме свій власний тягар» з 5-го вірша.
Звичайно, церкви – це не спортивні команди. Вони не змагаються один з одним, і самі по собі порівняння такого роду – це вже крок назад, у напрямку до того бездуховного життя, яке ледь не затягнуло галатів. Але при цьому будь-яка церква, яка серйозно сприймає цю частину послання, і живе общиною на очах всього світу, вже знаходиться на шляху до перемоги – єдиної перемоги, за яку варто боротися, – перемоги Хреста Христового.