Отець Еміліян Тардиф написав (окрім усього іншого) книжку “Jésus a fait de moi un témoin” (“Ісус зробив мене свідком”). Точно знаємо про його автентичну й дуже плідну харизму зцілення, якою він, буваючи в різних куточках світу, послуговувався на прохання місцевих Церков, щоб проповідувати, що Ісус є Господом. Пам’ятаємо чимало зцілень, які Святий Дух здійснював серед хворих під час численних молитовних зустрічей, що їх о. Еміліян Тардиф проводив у багатьох країнах. Його “харизматичне служіння”, часто збагачене харизмою пізнання[1], було настільки плідним, що багато людей мало не забули, що це Христос – і лише Він – обдаровує благодаттю зцілення, якою вона не була б, а той, кого наділено такою конкретною харизмою, тільки є слугою цієї благодаті. Отець Тардиф, незалежно від того, як сприймав своє служіння, євангелізував передусім за допомогою молитви про зцілення, уникаючи при цьому будь-яких недомовленостей та намагаючись бути максимально чітким і зрозумілим. Його улюбленим публічним гаслом, адресованим людям, що зібралися на молитву, були слова: “То Ісус зцілює!” Був у цьому твердо переконаний.
Але одна справа заспокоювати (себе й інших), посилаючись на вищенаведене фундаментальне богословське правило, яке твердить, що це Бог, у відповідь на молитву вірних, зцілює, а зовсім інша – зазнавати дії цього принципу у своєму щоденному житті. Така дійсність безперервно жила глибоко в серці отця Еміліяна, пробуджуючи в ньому покору й ведучи до великої молитовної близькости з живим Христом.
Тардиф знав, що є свідком – звичайним свідком – Божих діянь, тому міг про це говорити, євангелізуючи, підбадьорюючи, пробуджуючи в людських серцях ентузіазм і захоплення Богом. Це не мало нічого спільного з якоюсь рекламою, яка заохочувала б скористатися “особистою силою зцілення”, навіть якщо вона походила б від Бога!
Доволі часто ми спільно молилися за хворих у різних країнах світу, й завдяки цій співпраці, що завжди корінилася в глибокому сопричасті харизм, які взаємодоповнювалися, я багато дізнався про цілюще Боже милосердя.
* * *
У лютому 1985 року нас запросили на харизматичну зустріч до Канади, до Монреаля; вона проходила на хокейному стадіоні, на трибунах якого могло вміститися двадцять тисяч людей. Цікава деталь: сцену для промовців було зведено на льодяній поверхні хокейного майданчика й впродовж усіх чотирьох годин – бо саме стільки тривала молитва за зцілення – холод, що йшов знизу, від льоду, контрастував з гарячою (у широкому розумінні цього слова) атмосферою молитовного зібрання. Але дух молитви видобувався важко, немовби присутніх укривало якесь тяжке свинцеве покривало. Однак після першого підтвердженого слова пізнання, яке стосувалося тридцятип’ятирічної жінки, що хворіла на псоріяз, важку недугу шкіри, “небесні брами” почали відчинятися. Її зцілення відбулося протягом кількох хвилин, і воно відразу ж перед усіма засвідчила це, внаслідок чого летаргія, в якій начебто перебували люди, з тріском розсипалася на друзки, й присутні почали дякувати Господу, відкриваючись на дари, котрими Бог у Своєму милосерді наділяв багатьох осіб.
Минуло півгодини, й подих Духа серед зібраних став таким відчутним, що нам обом, Еміліянові й мені, здалося, що про що ми не попросили б, усе буде вислухано. Я усвідомлюю, що такі відчуття можна було б помилково потрактувати як ознаку того, що ми здобули владу над Божою волею. Але це був би, з нашого боку, жалюгідний самообман і прояв пихи. Треба, однак, визнати, що саме таке відчуття з’явилося в наших серцях у перші хвилини. І тільки згодом ми поступово почали усвідомлювати, що, навпаки, це Святий Дух підказував нам, про що слід у конкретний момент просити в Бога.
Поза сумнівом, тоді ми, виголошуючи молитву про зцілення, з Божої волі пережили одні з найпрекрасніших хвилин послуху Святому Духові.
У певний момент Еміліян сказав мені на вухо: “Я виразно відчуваю, що Господь хоче зцілити людей, в яких спаралізована нога”.
Я відповів: “Я також”.
“Ідеться про праву ногу, правда?”
“На мою думку, про ліву.”
Ми знали, що вияв харизми пізнання – дуже деліктна річ і що при цьому конче потрібно бути обережним і розсудливим. Бачачи, яка атмосфера панує серед присутніх на стадіоні (ми слабо відчували її, стоячи над льодяною поверхнею), помолилися за тих людей (не знаючи, де вони), у яких була спаралізована нога, не уточнюючи про котру йдеться й сподіваючись, що Господь подбає про хворих з безвладною правою або лівою ногою.
Через п’ять хвилин двадцятеро чоловіків і жінок, нормально йдучи, наблизилися до сцени, щоб засвідчити про майже блискавичне зцілення. Деякі з них з виразом глибокої вдячности на обличчях несли до вівтаря вже більше не потрібні їм милиці чи палички… Швидко зробивши невеликі підрахунки, ми дуже розвеселилися, адже в десятьох осіб зцілилася права нога, а в решти десяти – ліва.
* * *
Так само, як отець Тардиф у своїй книжці, я в цьому місці хотів би говорити як свідок чудес Божого зцілення, наводячи чимало вірогідних випадків конкретного Божого втручання в життя людей, існування яких було позначене печаттю певної форми страждання. Ці факти я зібрав під час численних молитовних зібрань, коли виголошувалися молитви за зцілення хворих, проводилися реколекції чи особисті розмови, під час яких відбувалися молитви віри. Йдеться про те, щоби цими свідченнями підтвердити й засвідчити – разом з отцем Тардифом, – що «то Ісус зцілює – або ж “далі прагне зцілювати” – сьогодні!»
Не хочу тут вдаватися в теоретизування на тему благодаті зцілення. Моя єдина мета – повернути довіру до сили молитви, пам’ятаючи при цьому, що вона має бути “слушна”, справжня, а в її основі повинно лежати звернення до Святого Духа, Який прагне бути в нашому житті виконавцем Божого милосердя.
Хочу говорити простою мовою, більшою мірою типовою для конкретної ситуації, ніж для різноманітних формулювань і богословських роздумів, конче потрібних, звичайно… але не тут! Для людей, яким притаманне надміру аналітичне мислення чи скептицизм, такий виклад, можливо, буде занадто простим, але цю книжку написано не для того, щоб вона спричинилася до розвитку “метафізики терапії за посередництвом сакруму”. Вона повинна слугувати пробудженню віри в можливість зцілення, але передусім – у реальну, правдиву силу молитви; навіть якщо б мене мали звинуватити в тому, що ця книжка занадто “легка” для людей з аналітичним типом мислення…
У наш час ми проявляємо занадто мало сміливости, щоб з вірою просити Господа за хворих, оскільки люди часто не знають простої мови довірливої молитви. Крім того, зцілення, яке здійснює Христова любов, – це не лише Божа благодать, яку отримує стражденна особа. Воно може бути також променем світла, який посилає нам Господь, щоб виховувати нас і вести вглиб таємниці Його спасенної любови.
Тардиф казав мені багато разів: “Добре з тобою молитися, бо ти лікар і можеш чіткіше пояснити всі ці справи, щоби свідчення були зрозумілішими, й люди приймали їх. Бо у сфері зцілення євангелізація здійснюється передусім за допомогою свідчень”. Не знаю, чи він мав цілковиту рацію, й, щиро кажучи, мені здається, що в цьому випадку насамперед ідеться про Господа Бога. Напевне, ми ставимо собі чимало запитань про того Бога, Який одних зцілює, а інших ні; про Його любов, котра начебто дозволяє, щоб існували страждання; про те, що Його буває важко знайти під час молитви, чи що не завжди легко відкрити для себе “добру” молитву. Певна річ, що зцілення завжди буде лише однією і площин, в яких проявляється Божа любов до людей; але свідчення часто є чудовою ілюстрацією до тих відповідей, які ми цілком закономірно шукаємо, але котрих наш інтелект не здатен осягнути, використовуючи тільки власні засоби. Ці розповіді людей схожі на притчі про правдиву молитву за зцілення й можуть бути для нас корисною наукою. Тому я дозволив собі додати до цих оповідей, які є вірогідними й підтвердженими (зокрема, медичними висновками, якщо хтось потребував це перевірити), короткі коментарі.
Слушно чи ні, але ставимо собі дуже багато запитань… Дозвольмо, щоби ці “квіти”, які розповідають про зцілення, промовили до нас, і тоді, можливо, нам буде легше, більше по-синівськи прийняти цілющу любов, яку Отець об’являє через Свого Сина, воскреслого Ісуса Христа, у силі Святого Духа.
[1] Про цю харизму йтиметься в наступній частині книжки.