Як би там не було, ми ніколи не повинні дозволяти, щоби цей широкий діяпазон знаків зцілення (його ще називають симптоматичними зціленнями) настільки сильно захопив нас, що ми забули б про Божу мудрість, яка каже нам перейти від знаку до “справжнього зцілення”. Господь терплячий і сповнений милосердя; з довірою чекає на нас, виправляє наші недоліки й помилки, допомагає позбутися вагань і глибоких страхів. Але завжди так чи так нагадує нам, що знаки, якими численними й щедрими вони не були б, Він об’являє тому, хто їх приймає (чи то буде сам хворий, чи свідки його зцілення), повідомляючи йому тим самим, що його покликано до “справжнього зцілення”.
Що ж таке справжнє зцілення? Йдеться про шлях духовного зростання, який людина, відчувши в глибині серця покликання, вибирає, щоби скерувати – або переорієнтувати – своє життя на Господа, щиро намагаючись пізнати Його волю. Саме на цьому етапі знак зцілення перетворюється на динаміку освячення, яку можна назвати “справжнім зціленням”.
Намагаючись дати однозначне визначення цій дійсності, ми повинні пам’ятати, що це – дуже делікатна справа, оскільки таким чином можна легко обмежити Божий уплив на людське життя. Здається, правильніше буде говорити про перехід у площину приязні – а отже, взаємної любови – з Христом, до того ж таке твердження буде цілком обґрунтованим. Таке палке прагнення бачимо у святого Павла, який хотів “пізнати” Господа й щоби Він “пізнав його” (чого не міститься в ласці зцілення як такій) чи, врешті, не мати чого приховувати перед Ним і ні в чому Йому не відмовляти…
Коротше кажучи, симптоматичне зцілення відкриває нас таким чином на прийняття спасенного досвіду (тобто справжнього зцілення), який стає зв’язком любови й підштовхує нас до того, щоби принести себе в дар Тому єдиному, хто може спасти нас – Христові.
Зцілення і спасення
Вищевикладений “проект” може видатися чимось занадто претензійним, чимось, що виходить за межі тих зцілень, про які йдеться в Євангелії. Однак такі сумніви можуть підштовхнути нас до сприйняття Ісуса лише як одного з-поміж багатьох цілителів, які діяли в той час і не могли явити нічого, крім самих себе. Але якщо Христос є Богом, то зцілення, яким Він обдаровує людину, веде саме так далеко, як ми про це говорили, й до того ж без жодної вибірковости й вступних зауважень. Усе дано, все задарма… Однак якщо так багато осіб чекають на зцілення, то скільки з-поміж них, – зазнавши дії Божої сили щодо самих себе чи близької їм хворої особи, – хотіли б увійти в дійсність справжнього зцілення?
* * *
1984 рік, Арс… Харизматичний зліт, який організувала Спільнота благословень. У базиліці ледве уміщалося шість тисяч осіб, які прибули до міста, щоби упродовж п’яти днів святкувати, брати участь у літургіях і братерському діленні. Ввечері третього дня отець Жак Марін та я очолювали молитву за хворих, і це був особливо інтенсивний час цілої зустрічі; слова пізнання щедро й швидко підтверджувалися цілою низкою дарів зцілення, якими людей обдаровував багатий на милосердя Господь.
Одне з пророцтв прозвучало з неймовірною силою. Щоправда, воно не провіщало жодного чуда: “Господь торкається присутнього на цьому зібранні тридцятичотирирічного чоловіка, який є ватажком злочинців, що діють в околицях Ліона. Він прийшов сюди не молитися, а красти. А тепер він дізнається, що йдеться саме про нього, по тому, що в його лівій кишені лежить портмоне, яке він щойно вкрав, а в правій – три самокрутки з марихуаною. Господь звертається до нього в цей момент і каже, що прагне з ним сьогодні зустрітися. Цьому чоловікові запропоновано якнайшвидше знайти священика й прийняти Боже прощення за все те зло, яке він учинив протягом останніх років”.
Це неймовірно точне слово пізнання виявилося цілком правдивим. Адже той чоловік, справді, стояв у базиліці, й озвучені деталі переконали його, що йдеться саме про нього. Ніхто з присутніх не знав його. Свідки бачили, як панічно почав оглядатися, немовби його впізнали, а потім зі сльозами на очах кинувся в напрямку першого священика, якого помітив. Після сповіді повернув украденого гаманця й відрікся від марихуани. Господь сильно вплинув на нього!
Але цим усе не закінчилося. Після повернення до Ліона наш приятель зустрівся зі своєю бандою, пояснив своїм (колишнім) товаришам, що відбулося, й оголосив їм, що має намір покинути банду та змінити своє життя. Крім того, запропонував їм учинити так само. Бандити, почувши таке, страшенно розлютилися, кинулися на нього й завдали йому декілька ударів ножем, а потім утекли. Коли його привезли у відділення невідкладної медичної допомоги, він, ще перебуваючи при повній свідомості, раз за разом лагідно повторював Ісусове ім’я. Його життя висіло на волоску. Коли ж він опинився в хірургічному відділені, де його прооперували, медперсонал був просто-таки шокований його поведінкою та зворушений його свідченням віри в Бога. Врешті чоловік помер на операційному столі, перед смертю ще раз встигнувши промовити ім’я Ісуса… – те ім’я, якого ще кілька днів тому не знав і котре за такий короткий час, після того зцілення й навернення в Арсі, полюбив.
Ця болісна й водночас прекрасна історія відкриває нам правду про існування міцного зв’язку з Тим, Який покликав героя нашої оповіді й визволив його того пам’ятного вечора в Арсі. Ми воліли б, щоби все закінчилося по-іншому, щасливо. Однак Господні дороги не завжди є романтичними. Щоправда, ця драматична історія дає нам змогу припустити, що за допомогою знака зцілення Господь може повести нас значно далі…