Наприкінці цього розділу я, однак, хотів би зазначити, що Божа сила може проявлятися також у стражданні, до того ж з такою силою, що навіть можемо визнати страждання дорогою до зцілення – зцілення, яке стосується безпосередньо серця, а отже, справжньої мети будь-якого знаку зцілення.
Щоправда, конче потрібно зробити одне застереження: дорогою до духовного зцілення не може стати будь-яке страждання, а тільки таке, яке не спричиняє замкнутости в собі й заперечення Божої присутности в житті, не веде до бунту проти Господа (неначебто це Він відповідальний за нього), не викликає гіркоти й гніву стосовно осіб, яких уважаємо винними в наших бідах. Отож, маю на думці те, що називається відкритим стражданням, таким, яке людина переживає з усім болем, котрий його супроводжує (якими не були б пропозиції медицини щодо лікування); таким, яке водночас дає “шанс” Богові перетворити його на дорогу зростання, на перспективу глибокого примирення й спокою, на вміння, незважаючи на страждання чи, може, навіть завдяки йому, обдаровувати інших.
Таким чином, усупереч усім очікуванням, лише завдяки вірі в померлого й воскреслого Христа страждання може стати зціленням…
* * *
Це було 1987 року під час харизматичного паломництва до Люрду, учасниками якого стали двадцять дві тисячі осіб. На вечір було заплановано молитву за хворих, в якій мали взяти участь чимало єпископів; до мене, як до диякона й лікаря, звернулися з проханням очолити її. Там було близько двохсот осіб на інвалідних візках, для них було відведено спеціяльне місце з самого переду. Після виголошення Слова Божого й пояснень ми розпочали харизматичну заступницьку молитву. Раптом чоловік років п’ятдесяти на ім’я Йосиф повільно встав з інвалідного крісла й спробував устояти на ногах, спочатку з допомогою свого родича, а потім самостійно. Минув ще якийсь час, і він пішов, на перших порах, хитаючись, а згодом щораз впевненіше, чимраз твердішим кроком. Усі присутні почали прославляти Бога й дякувати Йому. Наступного дня Йосиф вільно дріботів від святині до святині. Потім його запросили в бюро лікарських висновків, яке існує в Люрді.
Після закінчення молитви я дізнався, що цей чоловік страждав на стиснення спинного мозку, якого не можна було усунути оперативним шляхом і котре спричинило параліч обох ніг (це тривало вже дев’ять років). Фізичне зцілення було очевидним, і свідчення цього чоловіка зміцнили віру багатьох людей.
Щодо мене, то мене мучило одне запитання: “Господи, а що з рештою хворих, що зробиш з їхніми стражданнями?” Через два місяці мене відвідав незнайомець на інвалідному візку. Цього чоловіка супроводжували дружина й троє дітей. Його звали Роберт, і йому було сорок дев’ять років. Страждав на дегенерацію спинного мозку, був приречений на смерть і знав про це… Сказав мені приблизно таке: “Напевне, невдовзі помру, але хотів би сказати Вам одну річ: я був у Люрді під час молитви за хворих, мій візок стояв біля Йосифого. Я бачив, як він устав з крісла, і тішився за нього. Я не заздрю йому. Тоді я відчув, як мене пронизала величезна внутрішня сила. Відтоді більше не сприймаю своєї хвороби так, як раніше, і відчуваю спокій у душі. Коли я приїхав до Люрду, моя дружина вже перебувала на межі психічного зриву – хотіла мене покинути, бо я став нестерпним. Діти сварилися й обзивалися. Я був страшенно нещасним, а мої страждання, які я відчував через це, просто неможливо описати.
Після молитви за хворих я не відчув жодного фізичного полегшення, але моя дружина кинулася мені на шию й сказала, що любить мене й ніколи не покине. Коли ми повернулися додому, на нас чекали діти. Клякнули біля мого візка й усі разом попросили мене пробачити їм. Ви розумієте? Я приїхав сьогодні сюди не для того, щоби Ви молилися за моє зцілення, а для того, щоб ми спільно подякували Богові”. Минуло три місяці, й Роберт відійшов до Господа в атмосфері зворушливого спокою. Йосиф отримав благодать зцілення… але Роберт також!
* * *
Деякі люди, не вагаючись, кажуть, що дар страждання, яке відкриває людське серце для Бога, для любови, спокою й життя, є формою зцілення. Я схильний приєднатися до таких тверджень, хоча вони перевертають догори ногами чимало загальноприйнятих поглядів і безпідставних упереджень.
А якщо в цьому випадку ми захотіли б поговорити про чудо, то не знаю, чи нам слід було б у першу чергу приділити увагу свідченню Йосифа, чи, можливо, радше тому, що пережив Роберт…