Не можемо твердити, що на отримання харизми зцілення впливають якісь особисті схильності людини. Зате трапляється, що певні обставини – якщо в них міститься євангелізаційний задум Божого провидіння – можуть особливим чином сприяти тому, щоби цей дар проявився. Саме в такій ситуації перебувала Джекі, коли відчула “всередині” запрошення до молитви за хворих. Але чому ця її харизма не розвинулася, коли згодом зустрічалася з іншими недужими? Відповідь на це запитання залишаємо Божій мудрості!
За багатьох інших обставин перша заступницька молитва за хворих, яка приносить дивовижні результати, означає об’явлення харизми зцілення, котра з часом розвивається й зміцнюється під час подальшого служіння.
* * *
Саме так було з отцем Францеско Р., парохіяльним священиком одного містечка в Латинській Америці, який з подивом виявив, що володіє харизмою зцілення, котра постійно розвивається. Служачи парохом, він ще понад п’ять років тому запровадив звичай молитися на вервиці за всіх парохіян, яку вірні зазвичай звершували під його “нехаризматичним” проводом щовівторка ввечері. Одного дня, відчувши натхнення, разом з людьми помолився за хворих парохіян. Коли після цього вийшов з храму, його перестрів чоловік, який хотів скласти свідчення про зникнення болю в лівому стегні та відновлення здатности нормально ходити. Цей біль зникав поступово під час молитві на вервиці, й тепер цей чоловік дякував отцю Францеско за полегшення страждань. Збентежений священик сказав йому, що якщо почувається ліпше, то це, безперечно, заслуга Господа Ісуса, а не його… Наступного вівторка ще дві людини постукали у двері отця Францеско, щоб розповісти йому про отримані дари зцілення: перше оздоровлення отримала одна жінка, яка хворіла на болісне запалення очей, внаслідок чого слабнув її зір, а друге зцілення Бог дарував чоловікові, серце котрого було сповнене ненависти до сусіда, який дванадцять років тому присвоїв частину його землі. Під час молитви на вервиці замість ненависти цей чоловік відчув глибокий спокій і дуже втішився, що нарешті звільнився від отого пекла ненависти, яка отруювала його життя впродовж дванадцяти років. Відтак навіть запрагнув висповідатися й прийняти Причастя… Одне фізичне зцілення й одне внутрішнє! Отець Францеско почав розмірковувати над тим, що відбувається з його молитвою на вервиці.
Наступного вівторка явище зцілення набуло ще більших масштабів: чотири особи склали свідчення про зцілення. Одне з цих оздоровлень було настільки очевидним, що спричинило певне сум’яття серед присутніх ще під час молитви. Десятирічний хлопець, який майже зовсім не бачив на одне око, з неприхованим подивом зауважив, що почав бачити цілком нормально. На декілька хвилин було перервано молитву на вервиці, щоб родичі могли висловити свою радість, а присутні – подив. Молитву довершили завдяки рішучості отця Францеско, який не надто любив прояви колективного ентузіязму.
Наступного тижня до храму на молитву прийшло дуже багато людей. Отець Францеско ввійшов, заклопотано чухаючи потилицю. Не надто знав, що буде далі і як заспокоювати ймовірний вибух ентузіязму у зв’язку з можливими зціленнями. Серед присутніх було чимало хворих. Багато хто з них, дізнавшись про події минулих тижнів, прибув з сусідніх сіл…
Перед початком молитви отець Францеско виголосив коротку спонтанну науку на тему довіри до Бога й запропонував парохіянам зосередитися на молитві, а тих серед них, що зазнають благодаті зцілення – якщо такі будуть – просив після молитви на вервиці клякнути перед вівтарем. Людей, які таким чином засвідчили, що їм було даровано різноманітні зцілення, виявилося понад п’ятнадцять – передусім ішлося про зцілення від запалення суглобів, негнучкости хребта, вивиху стегнового суглоба й про чимало надзвичайно серйозних внутрішніх зцілень. Ці люди, які належали до більш ніж скромного прошарку суспільства, висловлювали свою радість, використовуючи просту мову, котрою, напевне, погордував би лікар-атеїст, але тут це ні для кого не мало жодного значення. Вони одержали дар зцілення й хотіли зі всіма поділитися своєю радістю…
Упродовж наступних тижнів явище набуло ще більших масштабів, здійснилося чимало нових зцілень. Тож не дивно, що з дня на день сюди прибувало дедалі більше й більше людей. Однак коли отець Францеско не міг бути присутнім на молитві й доручав очолити її одному зі своїх найближчих помічників, який прислуговував йому під час літургії, зцілення не відбувалися. Отож, наш парох мусив остаточно визнати, що отримав харизму зцілення, щоби ще з більшою користю слугувати парохіянам. Таким був початок оновлення парохїї, де Господь і далі об’являв знаки зцілення під час щотижневих молитов на вервиці…
* * *
Вищенаведене свідчення про “ґенезу харизми”, єдине у своєму роді, але щодо загальних принципів і ознак таке, на яке доволі часто й у багатьох місцевостях можна натрапити. Воно дає змогу зробити два висновки:
– Харизма зцілення часто починає проявлятися у вигляді незначних знаків зцілення, до яких треба поставитися дуже уважно для їх глибшого й правильного пізнання, а згодом і підтвердження харизми, якщо виявиться, що вона справді Є. У цьому сенсі чимось цілком винятковим є свідчення Джекі: феномен моментального зцілення (без попередніх проявів харизми) набув значного поширення, але не є довготривалим.
Коли кажу про “незначні” знаки зцілення, то ця їхня “малість” необов’язково вказує на несерйозність захворювань, тобто на те, що вони зовсім не порушують або лише частково порушують нормальне функціонування людського організму. Це можуть бути також вагоміші знаки зцілення, які, однак, залишаються майже непоміченими або про котрі буквально відразу забувають. Найпоширеніший випадок такого браку розуміння (через недбалість) щодо перших паростків харизми зцілення стосується внутрішнього оздоровлення. Деякі християни по-різному, залежно від обставин, моляться за тих, хто страждає через психологічні рани й травматичний досвід минулого, й у своєму серці не отримують від Господа підтвердження Його дії. Однак внутрішні зцілення відбуваються й у житті людей, які їх отримують, відчувають позитивні зміни, але не говорять про них, немовби то були для них занадто особисті справи, котрих дехто навіть соромиться.
Таким чином, треба знову нагадати певний духовний закон, важливий для харизматичного оновлення: харизма зможе розвинутися лише тоді, коли її буде підтверджено свідченнями… Хто має вуха, нехай слухає!
– Харизма зцілення набагато поширеніша в Церкві, ніж можна було б припустити; однак найважливіше – справа її зростання й розвитку.
На це питання проливає світло такий духовний закон: відкриття харизми, особливо зцілення чи передбачення, – цілком нормальна річ. Важкою справою є її розвиток.
Якщо якась харизма не розвивається, то це означає, що вона прямує до занепаду! Людина, яка з допомогою особи, що володіє певними знаннями й солідною доктринальною базою, усвідомила, що її обдаровано харизмою зцілення, стає відповідальною за зростання цього дару. Отож ця людина повинна зорієнтувати всі площини свого життя у двох напрямах: поглиблювати власне життя молитви й бути готовою до частого виникнення ситуацій, аналогічних до тієї, в якій проявилася харизма, але не використовувати при цьому “методу валка”. Зрештою, Боже Провидіння завжди дбає про те, щоби знову й знову запрошувати людину, щойно обдаровану харизмою, до молитви за схожих обставин, навіть якщо ця особа сама їх не шукає.
Здогадуюся, що така спокійна розмова про часті об’явлення харизми в молитовних групах декому може здатися перебільшенням. Але така правда, хоча вона й потребує певних застережень: така група чи молитовна зустріч мусить бути відкритою на різні харизми. А для такої відкритости потрібна єдність учасників і ревна молитва. Якщо хоча б одного з цих двох критеріїв не вдасться забезпечити, прийняття харизм буде, на жаль, певною мірою ослаблено…
* * *
У квітні 1999 року мене запросили провести реколекції на тему прийняття харизм для “Католицької харизматичної віднови” в Голландії. Там було близько ста тридцяти учасників, які найбільше турбувалися про те, щоб “зберегти життя” молитовним групам, більшість з котрих втратила багато свої членів, незважаючи на сильне прагнення жити згідно з давно отриманими дарами Святого Духа. Однак це не моя справа аналізувати тут ті чинники, які впливають на діяльність голландської “Харизматичної віднови”. Невдовзі я помітив, що їм дуже важко керувати харизматичним життям і це, як, зрештою, самі розповідали, викликає в них знеохочення. Така ситуація серйозно занепокоїла мене. Отож, ми почали розмовляти про харизми – про всі харизми – й про їх просте прийняття в молитовній групі, застерігши при цьому, що ця група має прагнути досягти духовної рівноваги й внутрішньої єдности, які є конче потрібними для того, щоб проявилися типово харизматичні дари.
Завдяки цьому вони отримали змогу по-новому подивитися на функціонування деяких молитовних груп. Водночас ствердили наявність, хоча й не надто помітну, скромних, початкових ознак харизм зцілення (особливо внутрішнього) в деяких членів багатьох груп. Відтак погодилися, що цих симптомів, поза сумнівом, не було відповідним чином узято до уваги, хоча для підтвердження виявлених харизм ще потрібні були висновки Церкви в особі її представника, яким у цьому випадку був пастир молитовної групи.
Під час самих реколекцій вони мали нагоду, на їхній превеликий подив, побачити, як серед них проявляються харизми зцілення. Наприкінці сесії, коли всі промовляли молитву за хворих під проводом людини з їхнього кола, відбулося чимало зцілень різного типу, зокрема внутрішніх. Були також фізичні оздоровлення. Отож, початок був скромним (так само, як у випадку отця Францеско), але обнадійливим. Через рік я отримав від організаторів звістку про те, що ті реколекції допомогли розвинутися багатьом харизмам зцілення на славу Божу. Деякі молитовні групи почали проводити регулярні зустрічі з молитвою за хворих, отримуючи при цьому щедре Господнє благословення. Інші виокремили зі своїх спільнот невеликі підгрупи, які складалися з декількох осіб і допомагали, забезпечуючи спеціально продуманий, індивідуальний супровід, отримати внутрішнє зцілення, що приносило чудові плоди.
Отож, виявилося, що ті реколекції були дуже потрібними, щоб люди зрозуміли, що харизматичне життя передусім полягає в тому, щоби з вірою приймати дари, які дає нам Господь, а також розпізнавати й підтримувати їхні перші, скромні ознаки.
* * *
Без цього початкового етапу розпізнавання перших проявів неможливий подальший розвиток харизматичного служіння в ширших масштабах і з більшою свободою.