Про фізичне, психологічне й духовне зцілення можна почути доволі часто. Однак існує ще один тип оздоровлення, про яке згадують рідко, оскільки в цьому випадку йдеться про щось більше, ніж зцілення. Отож, маємо на увазі оздоровлення життя.
Життя людини – це щось більше, ніж її тіло, ніж психіка, щось більше, ніж її дух! Адже воно охоплює всі ці три виміри, роблячи їх єдиним цілим. Отож, перед нами одна, цілісна дійсність – дійсність людського життя; наше власне, єдине у своєму роді, життя, а також єдине життя іншої людини.
Однак неможливо сказати, що життя – це лише сума цих трьох “складників”, тобто звести його тільки до них. Ми відчуваємо, що в ньому міститься ще щось, окреслити чого не можемо. Не можна говорити про життя, не згадуючи про його сенс, проблеми й цінність. Але чи цього досить? Ні, оскільки відчуваємо, що в нас самих, а також поза нами існують певні глибини, які, власне, і є основою життя. Кожен з нас може сказати: “Моє життя – таємниця; так, але водночас воно – це також… я сам!”
Життя – це щось набагато більше, ніж здоров’я; тому коли в людському житті починає діяти Божа благодать, відбувається щось більше, ніж зцілення. Тим самим хочу сказати, що коли Бог упливає на здоров’я людини, можна говорити про оздоровлення. Але коли Його дія спрямована на життя, можемо сміливо казати про благодать воскресення, хоча, можливо, таке твердження й зруйнує ті схеми, які ми вибудували навколо цього слова.
Своєю чергою, те, що сьогодні люди масово плутають життя зі здоров’ям, підказує нам, що слід було б зрозуміти, що таке життя як таке. Зведення людського життя до меж, що їх окреслює таке поняття, як “здоров’я”, відкриває перед нами тривожні перспективи: чи людина, яка має серйозні проблеми зі здоров’ям, “насправді жива”?.. Тобто чи на рівні біологічної або психічної рівноваги існує щось таке, як умови, яких достатньо для того, щоб особу було визнано “гідною життя”?
Занадто часте ототожнення таких понять, як “життя” й “здоров’я”, стало в наш час джерелом великих біоетичних проблем людства, а примара євгеніки вимальовується перед нашим зором як єдино правильна відповідь на ці питання.
“Нормальна” доросла людина – це, певна річ, жива людина; але що думати, якщо йдеться про того, хто має якесь серйозне каліцтво? Чи в очах нашого суспільства така людина, справді, є вповні живою? Серед тих, хто відповідає на ці запитання, немає одностайности, однак “негативний варіянт” повільно, але впевнено здобуває перевагу.
Чи людина, смертельно хвора на рак, є “такою ж мірою жива”, як здорова особа?
Чи дитина в лоні матері на другому тижні вагітности “такою ж мірою жива”, як дворічна дитина? Дедалі частіше в наших суспільствах говорять про “права людини”, “права жінки”, “права дитини”… Але кого ми визнаємо “людиною, жінкою, дитиною”, кого вважаємо “живою людиною”?.. Чи лише деякі категорії людей?
Життя – це таємниця, що виходить далеко за межі хвороб, недомагань чи каліцтв, які можуть його торкнутися… Та все ж воно може бути зранене.
* * *
Каетанові двадцять два роки. За характером він – відчайдух. У нього немає жодних проблем з фізичним здоров’ям, однак з погляду психології можна сказати, що хлопець страждає від сильної депресії. Однак “депресія” – це таке слово-відмичка, що зовсім не пасує до того страждання, яке носить у своїй душі Каетан. Яка подія довела його до такого стану? Щоб зрозуміти це, треба повернутися в той час, коли йому було вісім років.
Тоді одного разу йому на кілька хвилин доручили опіку над молодшою, чотирирічною сестричкою Марлен. Принаймні так він зрозумів прохання батьків, які мусили залишити дітей самих, бо їм треба було щось пошукати в іншій частині дому. Хлопчик гортав сторінки книжки, яку тримав у руках, і не помітив, як Марлен вилізла на стілець і вихилилася через вікно другого поверху. Падіння було фатальним і призвело до смерти дівчинки…
Після цього впродовж довгих років Каетан вислуховував батьків, які висловлювали йому – часто доволі бурхливо – свій біль. Постійні докори сумління схожі на внутрішні укуси й переконують його, що саме він винен у смерті сестрички. Однокласники теж не оминають нагоди, щоб обізвати його якимось образливим прізвиськом чи навіть назвати вбивцею. Згодом роки навчання перетворюються на низку невдач і поразок, під впливом яких Каетан у чотирнадцятирічному віці починає курити марихуану, а в сімнадцять років уживати важкі наркотики, зокрема роблячи собі ін’єкції. У двадцятирічному віці він уже був руїною людини.
Одного разу йому приснився дивний сон. Побачив у ньому себе: як копає собі могилу. Після цього вирішив пошукати допомоги, більшою мірою духовної, ніж психологічної. Зрештою, усвідомлював, що його страждання – це щось більше, ніж психічна недуга, й що не зможе позбутися їх одразу. З часом з допомогою духовного керівника почав розуміти, що його проблема пов’язана з тим, що зветься “зраненим життя”, і поглиблена явним безладом у психологічній сфері.
Погодившись жити з духовним супроводом, Каетан згодом усвідомив, що має цілком неправдиві, фальшиві уявлення про власну особу й ідентичність і фактично самоізолювався в цьому світі брехливих, викривлених поглядів. Після цього Бог крок за кроком почав звільнювати його від розпачу щодо себе, внутрішньо воскрешати, повертаючи йому усвідомлення того, ким він є насправді та якими володіє здібностями. Сьогодні Каетан – батько родини й учитель математики.
Чи то був знак зцілення? Чи не слід радше говорити про чудо справжнього воскресення? Та хоч би як, це було чудо повернення до життя.
* * *
У цьому місці конче треба було б сказати трохи більше про життя. Однак це не тема цієї книжки[1], в якій передусім розглядаємо свідчення про чуда Божої любови.
Отже, життя може бути покаліченим, зраненим. А для того, щоб Господь зцілив його (або ж здійснив внутрішнє воскресення), потрібен час. Адже йдеться про те, щоб наново пережити відкриття власної особи в іншому світлі, тобто тоді, коли поетапно відбувається процес отримання й дії на людину благодаті. У класичному випадку таку благодать людина одержує за посередництвом того, що ми називаємо духовним супроводом, який може тривати кілька тижнів, місяців і навіть років, залежно від глибини внутрішньої драми конкретної особи.
[1] Тим, хто хотів би більше довідатися на цю тему, рекомендую звернутися до іншої моє книжки: La blessure de la vie, Éditions des Béatitudes, березень 2001, частина перша.