Певна річ, що не кожен випадок гомосексуалізму пов’язаний з тим, що колись людину зранили, й не слід пропонувати пройти тим шляхом, який подолав Сирілл, кожному, у кого виявлено розлад сексуальної ідентичности. Та все ж декого пережиті травми можуть підштовхнути до прийняття гомосексуальної орієнтації. Тож у таких випадках можна надіятися на “зцілення” Божою благодаттю, яке відбувається за посередництвом духовного супроводу.
Чимало людей можуть тут заперечити, кажучи, що такого своєрідного духовного супроводу не можна поєднувати з чудом зцілення, оскільки він використовує очевидні знання, що стосуються конкретної сфери. Однак мусимо зрозуміти, що супровід – це лише початок можливої дороги, якою зранена особа може піти за таємничої присутности Бога, що здатен навіть воскрешати мертвих. Смерть не є тільки фізичним явищем; вона може бути ще жорстокішою, коли, наприклад, починає діяти у сфері людської ідентичности, особливо сексуальної, й коли йдеться про те, ким є особа, або про гідність чоловіка чи жінки. Коли людина поступово отримує благодать зцілення, можна твердити про внутрішнє воскресення… Лише благодать Христа має силу воскрешати, тобто сприяти відродженню людської ідентичности, оскільки ця благодать охоплює сфери, недоступні для медицини чи психіятрії. Торкається безпосереднього того погляду, який людина спрямовує на саму себе й без котрого не може жити по-справжньому, правдиво.
Розпізнати, чи життя зранене, чи ні, важко, особливо психологам-практикам, які мають справу з травматизмом такого типу. Вони стикаються з труднощами й самостійними спробами проаналізувати власну ситуацію з метою виявити можливу травму. Це пов’язано з тим, що ми так звикли трактувати такі страждання винятково як психічні, емоційні чи сексуальні розлади, що можемо просто не помітити того, що зранило життя. Тому при спробі встановлення такого діягнозу дуже важливу роль відіграє процес слухання (як у духовній площині, так і в психологічній), під час якого зранену особу слухає інша людина. В цій праці назвемо лише три головні критерії, які допомагають розпізнати зранене життя[1]:
- сильне почуття розпачу щодо себе самого, яке необов’язково щодня присутнє у свідомості; звідси – потреба такого спілкування, під час якого людину слухали б, щоб вона усвідомила й зрозуміла свої почуття;
- самоізоляція у внутрішньому “пеклі” або відчуття, що ніщо й, зокрема, ніхто не допоможе вийти з такого стану; звідси – конечна потреба мати довірливі стосунки, а ще більше – вірити духовному керівникові, щоб згодом повірити у своє “право вийти з такого стану”;
- “фальшива ідентичність”, що поступово сформувалася на основі негативного уявлення про себе, виробленого під впливом раніше отриманої травми; у такій ситуації людина згодом приймає певні особистісні погляди, хибно вважаючи, що вони самі по собі є визначальними, тимчасом як це зовсім не так. Натомість їх можна назвати “паразитарною поведінкою щодо власної особи”.
Три вищенаведені критерії, які тісно пов’язані між собою, вказують на те, що, правдоподібно, маємо справу зі зраненим життям, за умови, що всі їх буде виявлено разом. Наявність лише одного чи двох жодним чином не свідчить про таку можливість.
* * *
Женев’єв, тридцятидворічна щаслива заміжня жінка, мати двох дітей, у двадцятирічному віці, коли ще не була одружена, зробила аборт. Як сама каже, тоді “все минулося добре”. Операційну залу вона покинула в добрій фізичній і психічній формі й хотіла якнайшвидше забути про той неприємний епізод свого життя. Згодом познайомилася з чарівним чоловіком, швидко вийшла за нього заміж, мріючи, що невдовзі матиме дітей.
Справді, незабаром стала доброю, турботливою матір’ю, яка про все дбала й, на перший погляд, видавалася щасливою. Коли через два роки її запитали про аборт, відповіла, що то було нешкідливе оперативне втручання без жодних наслідків для неї, яке до того ж дало їй змогу уникнути дуже неприємної ситуації.
Та минуло десять років, і жінка заговорила по-іншому. Здається, таку зміну спричинила смерть її племінника, який хворів на білокрів’я. Ця болісна подія бурхливо нагадала їй про зроблений у минулому аборт. Між цими двома подіями не було безпосереднього зв’язку, але для неї це стало внутрішнім ударом і джерелом нестримного страху.
Саме тоді, скориставшись духовним супроводом, відкрила в собі почуття розпачу щодо власної особи, яке з’явилося невдовзі після того, як вона зробила аборт, але котре завжди приховувала від себе. На перший погляд, у межах тієї сфери, яку охоплювала її свідомість у той момент, почувалася добре й, передусім, звільнилася від проблеми. Зрештою, час і початок нового етапу життя стали тими елементами, що допомогли їй забути про аборт, і так тривало аж до вищезгаданого дня…
Після цього її почуття вини стало таким великим і нестримним, що гнітило її повсякчас (другий критерій), хоча й не було пов’язане з релігійним аспектом гріха (до цього виміру вона ставилася байдуже).
У процесі усвідомлення цього глибокого страждання (зранене внаслідок учиненого аборту життя) Женев’єв зрозуміла, що носить у своєму серці великий, нестримний страх, який поєднався з агресією стосовно людей, які переживають сум чи вражені серйозною хворобою. Коли зустрічала когось такого на вулиці чи навіть бачила в телевізорі, відчувала, що її охоплює хвиля агресії. Такий тип поведінки, однак, їй не пасував, а радше вказував на оту фальшиву, паразитарну ідентичність (третій критерій, що є наслідком двох перших)…
Духовний супровід – який не має нічого спільного з психотерапією – дав їй змогу протягом кількох місяців віднайти спокій і примиритися з собою. І Женев’єв “народилася наново”, вже зі своєю власною ідентичністю. Дозволила собі бути самою собою, дала Богові змогу воскресити себе, і це стосувалося того моменту її життя, в який колись вибрала смерть.
* * *
У цьому місці слід зауважити, що добровільний аборт (не йдеться про викидень) завжди ранить життя жінки, навіть якщо вона починає це усвідомлювати згодом… Постабортивний синдром, як називають його медики, – це лише верхівка того айсберга, яким є отримана внаслідок учиненого аборту життєва рана. Висловлюючи таке твердження, я жодним чином не маю на меті “демонізувати” такого акту, як аборт (хоча він, поза сумнівом, робить людину винною), а лише прагну закликати жінок жити в правді щодо себе й довіритися Божому милосердю, яким Господь ніколи не відмовляється обдаровувати жінок, що до Нього звертаються.
[1] Детальніші діягностичні вказівки див. у: La blessure de la vie, op. cit., c. 131-179.