Релігійна свідомість Ізраїля в час остаточного написання П’ятикнижжя (VІ-V ст. до Хр.) вже цілковито вийшла поза вузькі рамці стосунків між Богом та Його народом. Ізраїль уже осягнув розуміння, що його історія є складовою частиною «всесвітньої історії», яка охоплює все людство. Неможливо було говорити про власне походження, про Авраама та про патріархів, не помістивши їх у контекст цієї всесвітньої історії, з якої випливала вся їхня важливість. Очевидно, ця історія також була цікава лише з погляду стосунків між Богом і людством. Яким чином могли священні автори здійснити таке пов’язання між окремою історією свого народу й історією усього людства? Вони мали у своєму розпорядженні різний матеріял: стародавні традиції, наприклад, розповідь про потоп; старовинні румовища, наприклад, руїни Вавилонської вежі, що свідчили про занепалу людську велич; щоденний досвід людської злоби, наприклад, братовбивчої боротьби між членами одного роду чи між спорідненими племенами або варварських розправ за кровопролиття; констатацію поділу між народами, символом чого була мовна різниця.
В усіх цих речах священні автори вбачали присутність гріха, присутність зла, що, починаючи від того першого відкинення Бога, поширюється між людьми все більше й більше разом з тим, як усе більше й більше вони множаться. Автори мали у своєму розпорядженні також списки імен (родоводи) визначних особистостей, про яких з давніх-давен передавали спомини, пов’язаних між собою зв’язком батьківства і синівства. Цей зв’язок не обов’язково мав відображати біологічний стосунок, як це нам спонтанно уявляється; він може вказувати на значно загальніше споріднення: на етнічну близькість між родами та племенами, географічне сусідство чи навіть різного роду політичні, економічні та комерційні стосунки. Тимчасом як низка епізодів описують поширення зла, родоводи вказують на зростання людства згідно з первісним Божим планом: «Плодіться й розмножуйтеся…» (Бут. 1:28).
Важливо було, що вони бачили очима віри, що цей матеріял становив у своїй суті справжню релігійну історію людства, яке котилося до дедалі глибшого занепаду, і, з іншого боку, що вони зауважили, що остаточним Божим словом не було покарання, знищення людства, а безперестанне намагання привести людину до спасіння.
Тож ці епізоди були «змонтовані» в одну послідовність, у результаті якої вийшла тягла історія, пов’язана між собою списками імен чи родоводами.
Представити єдину й тяглу історію, що охоплювала б усе людство, було дуже важливо для того, аби показати, що людство завжди залишається єдиним і солідарним у своїй історії гріха та спасіння. Це чітка позиція Біблії, починаючи від перших її сторінок, супроти будь-якої дискримінації чи расизму між людьми.
Крім цього, у цій історії помітна ще одна важлива літературна методика: священний автор керується критерієм, що його можна було б назвати «відбірним»: він стежить за людством (настільки мав змогу це робити) по лінії, що веде від початків аж до Ноя і після Ноя від Сима аж до Авраама – себто по тій лінії, по якій мав здійснитися план спасіння і яка продовжиться далі навіть усередині Авраамового роду: депозитарієм благословень та обітниць буде не Ізмаїл, а Ісак, а згодом не Ісав, а Яків. Побічні, так би мовити, гілки не цікавлять автора.
Ця методика є середником, що його він застосовує для того, аби підкреслити дві важливі речі:
а) поступове витіснення інших народів зі сцени зосереджує увагу на тій гілці, що веде до Авраама та Якова, і висловлює ідею, факт і благодать «вибрання» однієї людини й одного народу;
б) крім цього, зв’язуючи Авраама з усім людством, автор наголошує на значенні цього вибрання: Авраам та Ізраїль є вибрані з-посеред людей, але для людей, для всіх людей. Ті благословення і об’явлення, депозитаріями яких вони є, призначені для всього людства (Бут. 12:3). У благословеннях, що їх Бог пообіцяв Авраамові, починає здійснюватися обітниця спасіння (Бут. 3:15).
* * *
1. Епізод про Каїна і Авеля, що його священний автор подає в 4-ій главі, відразу після опису гріхопадіння Адама та Єви, має універсальне і значно вище значення, ніж звичайна бійка між братами з трагічним завершенням. Втративши через свій упадок любов до Бога, людина втратила так само і любов до ближнього, сотвореного на образ Божий, так що ненависть і заздрість могли довести її аж до злочину. Так у світі вперше з’являється смерть у насильницькій формі, як плід ненависти. Надзвичайно важливими в цій главі є Божі слова, що звучать у совісті Каїна (Бут. 4:6-7). Хоч людина через первородний гріх була позбавлена багатьох дарів, вона не втратила своїх найважливіших здатностей – розуму та свобідної волі, тому-то кожна людина відповідальна за власні вчинки, що їх вона скоює свідомо і свобідно. Поставивши на сцену двох «братів», Біблія ще раз наполягає на єдності людського роду та стверджує, що будь-яке вбивство – це братовбивство.
* * *
2. Всесвітній потоп. У Бут. 6-9 описано катастрофічну подію потопу, що охопив, звичайно, не всю землю, як ми її знаємо сьогодні, а як її знали люди, які пережили цю катастрофу і передали прийдешнім поколінням спогади про неї. Для священного автора таке винищення не могло не бути пов’язане з гріхом. Отож Бог навів потоп, аби покарати грішне людство, що вже зовсім забуло про Нього і про будь-який моральний закон, довівши до того, що Бог «пожалкував», що сотворив людину. Певна річ, Бог не може шкодувати про те, що робить, адже Йому відоме минуле, теперішнє та майбутнє і Він ніколи не міняється: Він завжди схвалює та винагороджує добро й осуджує та карає зло. Але говорячи так по-людськи про Бога, автор яскраво дає зрозуміти, наскільки гріх ображає Бога і яким крахом він є для людини.
Єдиним, хто залишився вірним правдивому Богові, був Ной, і він разом зі своєю родиною осягає спасіння. Таким чином він був вибраний, щоб продовжити людський рід і передати наступним поколінням віру в єдиного правдивого Бога, а разом з нею і надію на спасіння.
Священний автор із захопленням описує послух Ноя (Бут. 6:22), який вірить Божому слову, не звертаючи уваги на небезпідставні насмішки його сучасників, що не могли вважати розумним будування такого велетенського, покритого дахом човнища – ковчега. Утім, тільки той, хто ввійшов до ковчега, зміг врятуватися від смерти. Ноїв ковчег – це перший образ Христової Церкви, в якій люди мають єдину можливість осягнути своє вічне спасіння.
Вийшовши з ковчега цілим і неушкодженим разом з усією своєю родиною, Ной складає Богові жертву, себто робить фундаментальний акт віри, в якому висловлює Богові свої почуття прослави та вдячности. Приймаючи цей акт віри, Бог обіцяє Ноєві, що ніколи більше не буде карати людство потопом, і відновлює йому, новому родоначальникові людства, ті благословення, що їх Він дав був Адамові (Бут. 9:7; пор. 1:28).
Після вияву великої неповаги Хама до свого батька Ной карає свого молодшого сина й нагороджує інших двох, які виявили повагу до нього, коли він перебував у стані сп’яніння (Бут. 9:21-23). Благословення і прокляття Ноя (Бут. 9:25-27), подібно, як і інших патріярхів, які перебували в особливих стосунках із Богом – це справжні пророцтва.
Закликаючи Господнє благословення на свого сина Сима, Ной провіщає, що Господнє ставлення буде особливе і Він матиме окреме провидіння щодо Сима та його потомства: від нього походитиме Авраам, вибраний народ і врешті Месія. Хама разом із його потомством – Ханааном (стародавня назва Палестини) тут піддано прокляттям. І справді ханаанське населення зазнає поразки, і його знищать або поневолять євреї, нащадки Сима, коли вони під проводом Ісуса Навина ввійдуть в обіцяну землю. Яфетові Ной обіцяє численне потомство, що заселить цілі континенти і навіть проникне в території Сима, утім, це станеться мирним шляхом.
Таким чином історія Ноя завершується поглядом у майбутнє: зв’язок Бога з людством продовжиться в потомстві Сима.
* * *
3. Схематичний поділ народів (Бут. 10) походить зі священичої традиції (Р) і являє собою схему розташування народів на землі «у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх» (Бут. 10:5,20,32), відповідно до відомої на той час географії. Тут здійснюється заповідь, яку Бог дав Адамові і яку повторив знову після потопу: «Плодіться й розмножуйтеся…» (Бут. 1:28; пор. 9:7).
Картина тут позитивна. Чітко видно єдність роду (Ной та його сини), що ще раз виразно наголошує на єдності всього людства, заперечуючи будь-яку дискримінацію чи вищість котрогось народу над іншими.
Виразно видно також і існуючі відмінності в людському роді, що є в згоді з Божими планами. Різні мови, землі, промисли та національні звичаї становлять те різноманіття, що є і мусить бути багатством усього людства.
4. Утім, всі людські реалії просякнуті гріхом. Первісну єдність викривлюють різні імперії, що з плином історії настають одна по одній, зброєю і насиллям накидаючи свою «єдність». Різноманіття викривлюється взаємним нерозумінням (виразним знаком якого є різниця мов) і страхом перед іншими, перед тими, хто відрізняється від мене, а страх породжує ворожнечу, ненависть, боротьбу та руйнацію.
Останній редактор книги Буття представив цей другий бік медалі, помістивши тут розповідь про Вавилонську вежу (Бут. 11:1-9), де описано спробу народів стародавньої Месопотамії (себто території між двома ріками, Тигром і Ефратом, що більш-менш відповідає сучасному Іракові) заснувати велику військово-політичну імперію і стати народом, славним на всю землю. Символом цієї потуги і слави мало бути величезне місто із височенною вежею. Та цей проект людської величі триває дуже коротко: він не відповідає Божим планам. Отож Бог перемішує мову цих народів – не в тому значенні, що різні групи несподівано якимось незрозумілим чином нараз почали говорити різними мовами і не могли більше між собою порозумітися, а в тому сенсі, що невдовзі вони потрапили в незгоду і суперечки і кожна група почала жити окремо від інших.
Єдність та поділ народів подано тут у негативному світлі, як наслідок та кару за гріх на міжнародному рівні.
І саме тепер, коли Бог завдав поразки цьому людському задумові, започатковується Його задум величі людства: Він приготовляє єдиний народ, який справді буде великий і справді досягне неба, бо буде Його народом. Після короткого переліку поколінь цей проект започатковано покликанням Авраама – людини, яку Бог обирає родоначальником Божого народу та депозитарієм благословень усього людства.