Книги Виходу, Левитів, Чисел та Второзаконня у своїх розповідних секціях описують історію потомства синів Якова від часу їхнього поневолення в єгипетській землі та їхнього чудесного звільнення аж до часу вступу до обіцяної землі після сорокарічного життя в пустелі. На думку більшості учених, події, про які розповідають ці чотири книги, відбулися в другій половині XIII ст. до Хр.
«Пустеля», про яку йдеться в цих книгах, – це територія, що охоплює Синайський півострів та область між Єгиптом і Палестиною. Ця пустеля – це не безмежний, покритий пісками простір, а просто безводна й незаселена земля, де в дощові місяці ростуть кущі й трава. На цій території жили мандрівні пастухи, що пересувалися з місця на місце зі своїми стадами в пошуках пасовиськ.
Законодавчі секції цих книг охоплюють практично все законодавство Ізраїля, як воно розвинулося на принципах Мойсея.
У цих чотирьох книгах домінує постать Мойсея, чоловіка Божого та чоловіка народу, провідника та законодавця євреїв, посередника між Богом та Ізраїлем. Він посвятив усе своє життя для того, щоб сформувати з ізраїльських племен один народ, єдиний народ, вибраний Богом для надзвичайно великої місії для людства – отримати, зберегти та передати Боже об’явлення і привести на світ Відкупителя.
Книга Виходу
У першій частині цієї другої книги Біблії (Вих. 1-18) розповідається про події, які відбулися перед, під час та після виходу єврейського народу з Єгипту.
Це всім знайомі події: поневолення євреїв єгипетським фараном, який вбачав у цьому народі, що так швидко зростав, небезпеку; вирядження Мойсея визволити Ізраїля; спротив фараона та Боже покарання десятьма лихами, що примушують фараона поступитися; вирушення, врешті, звільнених євреїв та зміна фараонового рішення, який вирушає зі своїм військом навздогін їм; чудесний перехід Очеретяного (чи Червоного) моря; подорож до гори Сінай в супроводі Божого провидіння, яке чудесним чином посилає їм манну та добуває зі скелі воду.
Друга частина книги (Вих. 19-40) присвячена найважливішій події Старого Заповіту – укладенню союзу між Богом та єврейським народом. Уперше Бог показує Себе цілому народові на горі Синай, де Він передає Мойсеєві десять заповідей, тобто моральний закон, дійсний для всіх людей. Крім цього, Він дає ще низку вказівок, які будуть доповнені в наступні роки та століття і які регулюватимуть індивідуальне, соціяльне, громадське та релігійне життя Божого народу.
Після цього настає урочисте укладення союзу із кров’ю принесених в офіру жертв (Вих. 24). Далі йдуть вказівки щодо богослужіння та посвячення священиків та щодо побудови намету, який має стати «храмом», в якому Бог об’являтиме Свою присутність та промовлятиме до Мойсея (Вих. 25-31). Про саму побудову намету розповідають останні шість глав книги (Вих. 35-40). Але перед тим трапляється болюча подія: під час перебування Мойсея з Богом на горі народ виготовляє собі золотого бичка як символ божества та поклоняється йому (Вих. 32). Це породжує гнів Бога та Мойсея, який карає винних, але благає Бога про помилування народу й відновлює союз.
Зупинімося тут на найважливіших моментах цієї історії, щоб краще зрозуміти їхнє значення.
Визволення з Єгипту
Книга Виходу – це книга великого Божого покликання: Бог кличе єврейський народ до свободи, кличе його до укладення союзу з Ним, щоб разом реалізувати велику історію.
Ізраїль перебуває в рабстві в Єгипті, і він приречений на повільне знищення: фараон примушує всіх здатних до праці євреїв до своїх будівельних робіт і наказує, щоб усі новонароджені діти були вбиті (Вих. 1). Це момент, коли дані патріархам обітниці видаються байками далеких століть. Але Бог, Який дав ті обітниці, – це не Бог із якоїсь байки. Видається, що Він очікував саме цього розпачливого становища, аби знову дати почути Свій голос та Свою присутність нащадкам давніх отців, що тепер уже стали численним народом, незважаючи на загрозу винищення.
Його діяння, як це є в Божому стилі, починається невідчутно і не без певної іронії. Усе перебуває в Його руках, і для здійснення Своїх цілей Він застосовує все, навіть якщо це виглядає супротивним їм. У маленькому кошику з верболозу, що пливе по Нілі, міститься вся надія на майбутнє вибраного народу: у ньому лежить маленьке дитятко, яке рятує сама дочка фараона і яке виросте при царському дворі та отримає шляхетне виховання, призначене (в Божих планах) на те, щоб підготувати його на майбутнього провідника та законодавця Ізраїля. Таким чином фараон та його двір стають на службу Божим замислам (Вих. 2:1-10).
Ставши дорослим, Мойсей дізнається про своє походження і, дивлячись на свій поневолений народ, відчуває поклик крови та залишає все: комфорт царського двору, почесті, багатство, блискуче майбутнє. Ця солідарність доводить його до того, що він компрометує себе та мусить втікати поза кордони Єгипту – у Мідіян-край, що на півдні Синайського півострова. Тут він входить до роду мідіянського священика Реуїла, чи Єтер, дочку якого Ціпору бере собі за жінку; так Мойсей повертається до кочового пастушого життя своїх предків, відкриваючи для себе пустелю, можливості життя в ній та важкі вимоги, які вона ставить.
Тепер Мойсей готовий до своєї місії, і йому об’являється Бог у славетному палаючому кущі, доручаючи йому завдання звільнити Його народ з Єгипту (Вих. 3). У цьому контексті Бог об’являє Мойсеєві Своє ім’я – ім’я, яким Його відтепер буде почитати та закликати його народ. Це ім’я – Йгвг (вимовляється Ягве), що часто фігурувало ще від перших глав Буття. Священний автор не має сумнівів, що Бог Ізраїля – це єдиний правдивий Бог, Який створив небо і землю й об’явив Себе Авраамові та патріархам, даючи їм обітниці, що тепер починають здійснюватися. Вислів «Я Той, що є» (Вих. 3:14), яким Бог називає Себе самого, дещо дивний для нас; у ньому закладено поняття Бога, для Якого нічого не важить час, який не міняється і тому абсолютно вірний Своїм обітницям, незважаючи на будь-які труднощі. Навіть більше, ці труднощі лишень виявлять Його всемогутність і переконають євреїв, що Він справді єдиний Бог, Якому вони завжди зможуть цілковито довіряти. Його опіка над отцями в минулому – це гарантія такого самого турботливого провидіння щодо синів. Тому, об’явивши Мойсеєві Своє таємниче ім’я, Бог відразу додає, що Він – Бог давніх отців – Авраама, Ісака та Якова. Із цим уточненням таємниче Боже ім’я набуває як для Мойсея, так і для ізраїльтян свого повного значення: Йгвг – це «Той, що є» активно та благотворно присутній серед Свого народу.
У Вих. 7:1 – 15:21 з величавим крещендо описано епічну боротьбу між Йгвг, Богом Ізраїля, та фараоном, який не знає ніякого ізраїльського Бога. Це розповідь про так звані десять лих, про вихід з Єгипту та про розгром фараона з його військом, що врешті-решт досвідчить, на своє лихо, силу Бога Ізраїля. Відомо, що «лиха» збігаються з феноменами, які відбуваються під час щорічної повені Нілу. Надзвичайним тут є їх вражаюче здійснення на наказ Мойсея, Божого посередника. Останнє ж лихо не підпадає жодному природному поясненню й надає особливого значення всім попереднім. Бог вражає єгиптян в їхніх первородних синах, оскільки вони гнітили Ізраїля, «первістка» Йгвг.
