Деякі вчені назвали період монархії також «епохою пророків». Справді, у цьому періоді, як у жодному іншому, постає чимало цих «посередників» Божого слова, що відігравали визначальну роль в історії спасіння, у релігійній свідомості Ізраїля та в розвитку об’явлення.
Ми вже зустрічалися із Самуїлом та Натаном за часів Давида. У книгах Царів (1 Цар. 17 – 2 Цар. 13) зустрічаємо ще дві великі пророчі постаті – Іллю та Єлисея, що розгортають свою діяльність у Північному царстві. Хоч величезне царство Давида та Соломона політично розкололося надвоє, увесь єврейський народ як такий все ще залишався Божим народом. Присутність великих пророків у Північному царстві – виразне свідчення того, що політичний розкол не поділив Божої любови до всього Ізраїля. Він покликає Своїх пророків як у Північному, так і в Південному царстві, і південь виявив не меншу потребу в них, аніж північ! Власне, у цьому останньому царстві постають два великі пророки, діяльність яких здійснює неабиякий вплив навіть на політичні справи царства. Про їхню діяльність йдеться в одній майже безперервній розповіді, що розміщена у двох книгах Царів.
Божий голос лунає в Північному царстві за посередництвом могутньої постаті Іллі, уродженця Тішбе в Трансйорданії, за часів царя Ахава (874-853 рр.), котрий одружився з Єзавеллю, дочкою сидонського царя. Подібно, як у часи Соломона, поганська цариця несла руйнівний вплив на ізраїльську релігію, всіма способами сприяючи запровадженню культу Ваала, фінікійського бога дощу та плідности. Ілля, великий поборник Йгвг, ревнивого Бога Ізраїля, не терпить цього стану речей і провіщає довгий період посухи: обітована земля тратить благословення плідности через невірність Ізраїля. Розповідь 1 Цар. 17-18 виразно підкреслює верховенство Йгвг, Володаря не лише історії, а й природи: саме Йгвг, а не Ваал, посилає дощ та благословить землю. Виклик на горі Кармель – це вирішальний момент місії Іллі, його боротьби за те, щоб привернути народ до вірности своєму Богові – Богові батьків та союзу. Це також час, коли він найбільше ризикує своїм життям заради Бога та мусить утікати. У довгій подорожі він подається до гори Сінай, до осередку об’явлення та місця, в якому Ізраїль пізнав Йгвг у найбільшому досвіді спасіння у своїй історії. Пророк зустрічається з Йгвг, Богом союзу, Який не змішується з елементами природи (ураган, вогонь), а перебуває поза ними, як їхній Господь (1 Цар. 19).
Після цієї зустрічі Ілля повертається підбадьорений. Епізод про виноградник Навота (1 Цар. 21) виявляє цього пророка не лише як оборонця Божих прав, а й прав бідних перед свавіллям царя. Так видається, що цей гріх Ахава та Єзавелі образив Бога ще більше, ніж ідолопоклонство: жахлива кара, якої вони зазнали, – це знак, що виявляє всю тяжкість цієї провини.
Цар не є деспотичним господарем життя своїх підданих та їхніх дібр.
Розповідь про таємниче зникнення Іллі (2 Цар. 2) вмотивувала віру в його повернення наприкінці часів, щоб приготували Ізраїля до приходу Божого царства: у цьому значенні висловлюються навіть натхненні автори (пор.: Мал. 3:23-24; Сир. 48:1-12). Однак Ісус пояснив, як насправді слід розуміти ці тексти: «Ілля вже прийшов» – скаже він, маючи на увазі Івана Христителя (Мт. 17:10-13).
Отож, правдиве значення вознесіння Іллі, мабуть, таке: Єлисей у пророчому видінні уздрів своїми відкритими до позаземної дійсности очима піднесення Іллі до Бога. Перейде ще не одне століття, заки об’явлення про блаженне життя при Бозі після смерти сягне до Ізраїля та стане загальноприйнятою вірою. Тут перед нами унікальний, винятковий випадок. Вихор і вогонь – це вияви особливої Божої присутности у хвилину смерти цього великого пророка. При ньому перебуває і його вірний учень Єлисей, який успадковує його пророчий дух та його місію. Він також відігравав важливу роль у політичних подіях в Ізраїльському царстві, не кажучи вже про славу Божого чоловіка, якою втішався завдяки чудам, які сповняв.
Один військовий начальник, посвячений на царя за наказом Єлисея, стане знаряддям, яким Бог послужиться, аби дати відпокутувати родині Ахава та Єзавелі свої провини (2 Цар. 9-10). Тим часом в Юдейському царстві династія Давида потрапляє в небезпеку винищення під час державного перевороту цариці-матері Аталії (846 р. до Хр.), дочки Ахава та Єзавелі, що стала дружиною єрусалимського царя. Втручання первосвященика рятує від вигублення лише одну дитину з царських синів, і її виховуватимуть у храмі аж до того часу, коли з’явиться можливість скинути режим Аталії і за допомогою первосвященика та вірної Давидовому царському домові партії посадити на престол законного царя, хоч той був ще хлопчиною (2 Цар. 11).
Після цих подій розповідь продовжується короткими вістками про два царства аж до падіння Ізраїльського царства, знищення його столиці Самарії та депортації населення асирійцями в 721-му р. до Хр. Ця катастрофа зроджує в автора низку роздумів про моральну та релігійну невірність Північного царства, що призвела до цієї сумної долі (2 Цар. 17:7-23).