Софонія
Злощасне царювання Манасії (689-642 рр.) було для Юди періодом гнітючої залежности від Асирії, яка на той час сягнула вершини своєї могутности, та часом пагубного безладу в релігійній сфері, спричиненого безперешкодним, а то й підтримуваним проникненням поганських релігійних звичаїв, практик та обрядів.
Манасія був «безбожним» за антономазією царем у царстві Юди, як два століття перед тим для Північного царства був Ахав. Однак Манасія не мав кого переслідувати з пророків; Ахавові ж не давав спокою пророк Ілля. Перша половина VІІ-го ст. була «прогалиною» на пророків: пророчий дух був лише жаром, що тлів під попелом. Полум’я з цього жару почало вихоплюватися із Софонією, між 640-м та 630-м роками. Це були роки, що передували діяльності Єремії (яка розпочиналася в 627-му р.), і роки неповноліття царя Йосії, який обняв престол лише в 8-річному віці (у 640-му р.) після вбивства його батька Амона (642-640 рр.).
Але в час Софонії цього ще не відбулося, і пророк натякає на поганський культ асирійського походження, що його плекали в столиці (Соф. 1:4-5), як, наприклад, поклоніння зорям.
Зі спадщини Софонії на особливу увагу заслуговує опис «дня Господнього», себто дня, коли Він надійде, аби вершити судочинство. Цей день настане і для єврейського народу, і це буде жахливий день знищення Єрусалиму, храму та виселення до Вавилону. Софонія особливо гостро таврує провини провідного класу – начальників, суддів, священиків, фальшивих пророків.
Другою темою проповіді Софонії є спасіння, приготоване смиренним, «убогим Йгвг», які шукають Його щирим серцем і люблять справедливість. Це вони є тим вірним «останком», народом, який покладає надію на ім’я Йгвг і який відчуває потребу в Ньому (Соф. 2:1-3; 3:9-13). Вони вбогі не лише матеріяльними статками, а й гордістю та пихою, але багаті вірою та надією на Господа. Саме цим «убогим» Ісус звістить царство Боже (Мт. 5:1). У своєму кінцевому звіщенні спасіння (Соф. 3:9-20) пророк звертається до Сіону, символічної матері «убогих Йгвг», закликаючи її до радости, тому що Цар Ізраїля, Йгвг, перебуває в ній як могутній Спаситель (Соф. 3:14-15). Це втішливе пророцтво, де провіщено месіянську радість, перейме Лука у своїй розповіді про благовіщення Марії, дочки Сіону, та для образу «вбогих Йгвг» (пор. Лк. 1:28-32; 1:47). Тому перше слово ангела до Марії – це не звичайне «Вітаю», а запрошення до радости, оскільки в ній здійснюються пророцтва (пор. також Зах. 9:9); отож цей привіт слід розуміти як «Радуйся» чи «Ликуй радістю».
Наум
Наум – «грізний» пророк. Бог дав йому «побачити» падіння Асирії, що понад століття була безжальним тираном для єврейського народу та для всього Середнього Сходу. Для Асирії зближається жахливий Божий суд.
Наум висловлює нестримну радість, яка може видаватися трохи надмірною, від уже неминучої руїни Ашшуру.
Її столиця Ніневія впаде в 612-му р., і про Асирію в історії Сходу більше ніколи не буде йти мова. Руїни цього великого міста, поховані піском пустелі, знову побачать світло завдяки археологам, які проводитимуть там розкопки кількома етапами впродовж майже цілого століття – від 1842-го до 1932-го рр. Серед цих руїн знайдено тисячі писемних документів, багато з яких матимуть колосальне значення і для історії єврейського народу в VІІ-му ст., а також для дослідження перших глав Буття, наприклад поеми про сотворення та про потоп.
Авакум
Авакум також жив у кінці VІІ-го – на початку VІ-го стт. Його короткий твір містить у собі одну розмову з Богом (Ав. 1-2) і закінчується «псалмом» (Ав. 3) чи молитвою, що радше є описом абсолютної Божої всемогутности, перед якою тремтить увесь світ. Цей величавий опис був написаний не для того, щоб навіяти перестрах і жах, а якраз щоб викликати довіру та надію в юдеїв, які в бурхливі роки, що безпосередньо передували засланню, зберігали вірність і не втрачали своєї віри.
Невимовна Божа могутність ще раз виявить себе, стаючи на захист Ізраїля, і він не буде стертий з лиця землі. Натомість знищені будуть могутні халдеї (себто вавилоняни), які роблять «за бога свого оцю силу свою» (Ав. 1:11). І справді, пророк скаржиться Богові, бо, навіть не заперечуючи провин вибраного народу, він не розуміє, чому той поганський і ще більше грішний народ, халдеї, мав такий успіх і навіть став знаряддям покарання самого Божого народу. Бог відповідає пророкові, кажучи, що «праведний житиме вірою своєю» (Ав. 2:4). У цьому тексті порівняно два народи (халдеї та євреї), але це Боже слово має універсальне значення. Святий Павло глибоко роздумував над цим віршем із книги Авакума і під дією Божого натхнення зробив висновок із цього Божого слова, що віра має абсолютну вартість і є єдиним шляхом до спасіння. Дослівне цитування цього вірша неодноразово трапляється в тих секціях Павлових послань, в яких апостол говорить про необхідність та важливість віри (пор. Гал. 3:11; Рим. 1:17) як дороги до остаточного, вічного спасіння.