«Наказуй оце та навчай! Нехай молодим твоїм віком ніхто не гордує, але будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості! Поки прийду я, пильнуй читання, нагадування та науки! Не занедбуй благодатного дара в собі, що був даний тобі за пророцтвом із покладенням рук пресвітерів. Про це піклуйся, у цім пробувай, щоб успіх твій був явний для всіх! Уважай на самого себе та на науку, тримайся цього. Бо чинячи так, ти спасеш і самого себе, і тих, хто тебе слухає!»
Я чув, як великий учений ефектно завершив свою лекцію. Він пройшовся по всесвіту, досліджуючи мікроскопічні форми життя з одного боку і величезні міжгалактичні простори – з другого. Він говорив про теорії, які намагалися примирити все це, і про чудеса, які мають бути все ж досліджені. «Та все ж, – сказав він, – куди б ми не подивилися: будь то в найпотужніший мікроскоп, вивчаючи частки атома, або в найпотужніший телескоп, досліджуючи мільйони об’єктів, які від нас відокремлені мільйонами світлових років, найчарівнішою річчю в усьому всесвіті залишається от ця – дводюймова поверхня лупи, що використовується для всіх цих досліджень».
Це було корисним – і надихаючим – нагадуванням істини, що закликає до подальшого пошуку. Ми, людські істоти, крихітні в порівнянні зі Всесвітом, великі і незграбні в порівнянні з мікроскопічними формами життя, містимо в собі самих щось прекрасніше, наважимося навіть сказати, дорогоцінніше, ніж щось ще в нашому світі. У нас є життя, і це непримітне життя таке глибоке і складне, що, коли ми зупиняємося, щоб обдумати це, ми буваємо приголомшені його таємницею.
Якщо ми як люди повинні час від часу сконцентруватися і нагадати собі, хто ми насправді, те ж саме стосується, в особливому сенсі, тих, хто служить Богові і Благій звістці. Цілком можливо провести кожну годину вдень – а також вночі – з поспіхом вирішуючи численні проблеми, яким повинні приділити увагу пастир, проповідник, церковний служитель. Є проповіді, які треба написати, гімни і музика, які треба підібрати і можливо, розподілити по порядку, помічники, яких треба проконсультувати, рішення, які треба прийняти. Люди страждають, радіють, бунтують проти Благої звістки, потрапляють у біду, люди піддаються хворобам, скорботі, страху і злості… і пастир, і проповідник хочуть бути всім для усіх, хочуть допомогти усім, хочуть підтримати їх перед Богом в їх стражданнях.
Потім – і це цілком може першим спасти на думку – є сусіди, які проти автомобілів, що паркуються біля церкви; є місцеві ради, що складаються з жителів, які не хочуть, щоб дзвонили церковні дзвони; є безробітні, які кидають каміння в церковні вікна. І щодня газети і телевізор повідомляють про ще одну війну, ще одну міжнародну кризу, проблеми державного боргу, вічні страждання бомжів і біженців, і тисячі інших речей, на які Церква повинна звернути увагу, як на місцевому, так і на світовому рівні. Я сам пастир і проповідник, і вже написання цього параграфа стало непростою справою для моїх почуттів.
Ті, хто покликаний до християнського служіння, цілком можуть відчувати, що їх завдання – ніколи не думати про себе. Є світ, є Церква, і ми – просто працівники в них. Звичайно, з одного боку це вірно, як стверджують безліч новозавітних уривків (див., наприклад, 2Кор. 4:5). Але в той же самий час «згорання» духовенства – одна з головних проблем у Церкві за останні декілька десятиліть. Це яскрава і дещо вульгарна метафора тієї жахливої дійсності, яка включає: фізичне виснаження, пригніченість (відчуваєте, що всіх розчарували), сімейні проблеми (перевтомлене духовенство іноді не звертає уваги на свою сім’ю доти, коли вже буває пізно), можливість втратити вашу роботу, і, не в останню чергу, думку, що ви повинні показувати церкві добрий приклад, але відбувається усе навпаки.
Стикаючись з цією проблемою, цей уривок дає ясні, сильні і мудрі поради. «Пильнуй читання, нагадування та науки», «Не занедбуй благодатного дара в собі», «Уважай на самого себе та на науку». Кожен з них важливий, і кожного легко упустити, коли на вас тиснуть. Вірш 12 попереджає Тимофія не дозволяти комусь дивитися на нього звисока, бо він молодий; Тимофій не повинен турбуватися, але повинен вірити, що Бог через нього буде діяти, коли він робитимете те, до чого покликаний, а не коли він намагається переробити сотню справ, до яких не покликаний. Деякі священики комплексують через свою молодість, не в останню чергу через парафію, де середній вік пастви – принаймні удвічі більше їх власного. «Ми тут у цій церкві вже п’ятдесят років, – здається, кажуть парафіяни, – і не намагайтеся вказувати нам, що нам думати чи робити!» Але у священиків є також інші проблеми, не в останню чергу через те, що більшу частину часу вони не підзвітні комусь; ніхто не дозволив їм робити ці чотири справи уранці, ті п’ять – вдень і доробити інші увечері. Швидше, загальна маса всіляких проблем дивиться на них з купи паперів на переповненому столі і заявляє про себе в телефонних дзвінках. Скільки людей, стикаючись з усім цим, наважаться коритися хоч би першій Павловій настанові?
«Пильнуй читання!» Для більшості з нас, включаючи таких, як я, хто провів усе життя в науковій і церковній роботі, читання – річ, яку ми дозволяємо собі тільки як свого роду розкіш, коли зроблені термінові справи. Занадто легко накопичити книги, журнали і так далі, а потім намагатися прочитати якусь частину в потягу або в літаку, або того дня, який насправді має бути вільним. Все ж читання – на початку списку. Як нам наслідувати це?
Частина проблеми полягає в тому, що в сучасній західній культурі читання сприймається як відпочинок, а не як справа. Навіть якщо книга серйозна, і вам треба робити позначки, для вас це досить просто: ви можете сидіти в кріслі, можливо, з чашкою кави, можливо, на тлі неголосної музики. Як ви думаєте, чи можна виправдати таке використання робочого часу? Все ж читання – форма самозречення, майже втілення заклику віри, протиставленої справам: ви повинні відмовитися від своїх енергійних спроб виправдати власне існування суперзайнятим способом життя, це постійна пастка для священиків. Я сподіваюся, що цю книгу прочитають як миряни, так і священики, і я сподіваюся, що читачі-миряни потурбуються, щоб священик регулярно читав, і пристосують церковний розпорядок і плани так, щоб читання стало пріоритетом. Паству, яка так зробить, можуть чекати, по-перше, цікавіші проповіді; але це – тільки початок. Пастир із жвавим, сприйнятливим розумом, готовий усе життя вчитися, постійно даруватиме і відкриватиме щось нове їй або йому при рішенні їх проблем. Дійсно, дарувати; і в цьому суть другої настанови. Бог дає певні дари кожному зі Своїх дітей, і особливо важливо, щоб ті, хто покликаний до церковного служіння, знали про дари, які в них є, і намагалися розвивати їх. Вони дані не для нашої власної вигоди, а для творення повноціннішої церкви, яка, як показує вірш 15, повинна радіти, бачачи дари, які розвиваються, подібно до того, як рослини пускають коріння і розквітають у доглянутому саду.
Але ця друга настанова до духовенства доходить з найбільшим трудом. Зверніть увагу на себе самих. Якою людиною ви стаєте? Чи не схожі ви при такому розкладі справ на інструктора з водіння, який їздить на небезпечному, розбитому старому авто? Чи не схожі ви на учителя музики, який занадто зайнятий, щоб налаштувати свою власну скрипку? Чи не схожі ви на керівника гірської експедиції, який забув узяти свої власні кросівки? Звичайно, є небезпека бути повністю поглиненим самим собою («я і моє служіння»). Звичайно, деякі люди сьогодні витрачають багато часу на дослідження самих себе. Для більшості з нас це не проблема. «Пильнуй», «піклуйся», «уважай» – усі ці веління звучать застережливо. Але щойно ви зрозумієте, що мається на увазі – що вони насправді повинні сприяти вашому звільненню. Вперед! Радійте істинній свободі служіння Богові і Його народу і використовуйте її.