«А вдову вносити до списку не менше, як шістдесятлітню, що була за дружину одному чоловікові, засвідчену в добрих ділах, якщо дітей виховала, якщо подорожніх приймала, якщо ноги святим умивала, якщо помагала обездоленим, якщо всякий добрий учинок виконувала. Але вдів молодих не приймай, бо вони, розпалившися, хочуть, наперекір Христові, заміж виходити, через що мають осуд, бо від першої віри відкинулись. А разом із тим неробітні вони, бо вчаться ходити по домах, і не тільки неробітні, але й лепетливі, і занадто цікаві, і говорять, чого не годиться. Отож бо, я хочу, щоб молодші заміж виходили, родили дітей, домом рядили, не давали противникові ані жадного поводу для лихомовства. Бо вже дехто пішли слідом за сатаною. А коли має вдів який вірний, нехай їх утримує, а Церква нехай не обтяжується, щоб могла вона втримувати вдів правдивих.»
Мені подобається старий жарт про два різні типи людей. Ви можете розділити світ на два типи: тих, хто думає, що є два типи людей, і тих, хто з цим не згоден.
Але дійсно, коли створюється нова община, у ній виділяються два типи людей. Є теоретики і практики, і нам потрібні усі. Вам потрібні ті, у кого з’являються ідеї, як усе можна зробити, щоб було добре. Вам потрібні ті, хто ставить неприємні питання на кшталт: «Де узяти гроші?», «Як ми збираємося за будь-яких умов опалювати це приміщення?» і «Куди ми збираємося ставити два додаткові туалети?» Теоретики зазвичай зляться на практиків, адже останні уперто набридають своїми дрібницями, коли перші намагаються створити свою утопію! Практики зазвичай ситі по горло теоретиками за те, що ті витають у хмарах, придумують, мріють!
Щоб справа була успішною, вони потрібні один одному і вимушені вчитися співіснувати.
Зрідка ви знаходите людину, яка ламає стереотип і сполучає в собі ці два типи. Я думаю, що Павло був якраз таким. Без сумніву, він міг мріяти; що є його прекрасне, містичне видіння народу Божого, який вже перебуває на небесах з Месією, якщо не утопія? Але він міг також бути практиком. Подивіться, як ці дві ролі з’єднуються в Першому посланні до Коринтян – містичне і практичне плавно перетікають одне в одне. І цього також немало і в цьому посланні.
Але люди часто читають Біблію, чекаючи тільки ідеї. Вони хочуть велику картину, на якій їм показана пишність нового Божого світу. Якщо там мають бути правила, то такі люди хочуть ґрунтовних, загальних вказівок, які можна використати на всі випадки життя. Якщо ви починаєте спускатися з небес і вказувати їм на те, що люди називають «правилом конкретного випадку» – що сталося в цій ситуації, що робити, якщо стикаєшся з цією проблемою, і так далі – вони починають нудьгувати або навіть гніватися. Це не те, що вони хотіли.
Це – часта реакція на такі уривки, як цей. Цей уривок написаний «практиком», а багато хто з нас знаходить мрії приємнішими. До того ж більшість людей, які читають Біблію, не такі відповідальні, щоб організувати общину, яка піклується про вдів, тому вони хочуть подивитися на подібний уривок, спохмурніти і швидше перегорнути його.
Крім того, деякі люди, що належать до попереднього покоління, читають цей уривок і теж починають злитися: як сміє автор наказувати, думають вони, скільки років має бути жінці, щоб вона мала право отримувати допомогу від церкви? Хіба це не дещо довільно? І, зокрема, яке право він має казати молодим вдовам, що вони повинні знову вийти заміж? Хіба це не їх особистий вибір, в якому вони залишаються абсолютно вільними? На більшість цих заперечень можна навести очевидний аргумент: цей уривок писала людина, яка доклала усі зусилля, щоб організувати реальну общину, і виявила, що потрібно спуститися з небес на землю. Можливий ідеал (чи не буде прекрасно, могли б ми подумати, якщо всі проблеми потребуючих будуть великодушно вирішені церковними коштами) не співпадають з дійсністю. Церква часто дуже бідна і повинна твердо вирішити, де провести межу. Іноді ці рішення здаватимуться довільними, так само, як у того, хто мріє про чудовий, красиво прикрашений будинок і хто повинен, врешті-решт, вирішити, чи буде їх улюблена картина висіти на цій або на іншій стіні. Якщо ви вишукуватимете абстрактне правило для кожної деталі, вам доведеться дуже довго чекати, а тим часом є справи, які треба вирішити, і є люди, яким терміново потрібна допомога.
Отже, цей уривок продовжує попередній, і в ньому робиться спроба зрозуміти, як найкраще допомагати вдовам, і відбиває чотири очевидні проблеми, з якими, мабуть, зіткнулася рання Церква. Роздум про це допоможе нам побачити, як настанова того часу може також стосуватися інших ситуацій, включаючи ті, з якими ми можемо зіткнутися в наш час.
По-перше, Павло наполягає у віршах 9 і 10, що вдови, внесені в список для церковної допомоги, мають бути певного віку і повинні показати всім життям сімейного і громадського служіння, що вони гідні церковної підтримки. Тут же виникає думка, що може бути інакше.
Так само, як місіонери дев’ятнадцятого століття вимушені були боротися з «рисовими християнами» (це люди, які заявляли про своє навернення, щоб отримати їжу), так і вдовам було б легко на периферії церковного життя спробувати на все підписатися в юному віці, не показавши своїм попереднім життям, що вони завжди були активними членами церковної сім’ї зі своїми правами. Звичайно, ми хотіли б заперечити: Церква помиляється, бо не великодушна. Але, як знають ті, хто сьогодні розподіляє гроші на добродійність, що Церкві при обмежених коштах набагато краще не витрачати гроші на тих, хто марнотратитиме їх на розваги. Не можна терпіти тих, хто навертається заради наживи, особливо коли це стосується солідної грошової суми.
По-друге, Павло ясно каже, що ті, кому можуть допомогти, повинні також проявляти себе в справі допомоги іншим. Він вже наполягав, щоб вдова передусім допомагала своїм родичам; тепер він попереджає (у віршах 11-13), що внесення в список занадто молодих вдів може призвести до неприємностей, коли, почавши отримувати церковну допомогу і жити в общині, вони несподівано вирішать піти з неї; чи, будучи забезпеченими, але необтяженими домашніми обов’язками, вони набувають погані звички і стають центром невдоволення або розподілів. Павло добре розуміє, що внесена в список вдова сприйматиме християнську общину своєю сім’єю, про що небагато з нас (хто не живе в монастирі) можуть тільки мріяти. Він знає, і це швидко розуміють усі подібні співтовариства, що є проблеми і небезпеки, які треба помітити і уникнути, бажано перш, ніж вони стануть невідкладними.
По-третє, у зв’язку з попереднім Павло радить, щоб молоді вдови знову виходили заміж. Він каже «хочу» (в. 14), що для нього незвичне; можливо, він має на увазі: «Це не правило, але те, що я б хотів бачити, і от чому». Річ у тім, що нехристиянський світ, який спостерігає цей дивний експеримент у співтоваристві, яке називає себе народом Христовим, сімейством Царя, старанно шукатиме приводів для кепкувань і знущань. «О, – скажуть вони, – мабуть, ви організували прегарну велику сім’ю з усіма цими привабливими молодими вдовами, які тільки і роблять, що весь день байдикують». І кепкування переросте у відверте знущання, коли одна з молодих вдів дійсно піде і вийде заміж, особливо якщо не за християнина. І потім, я не вважаю ці вірші навіженим велінням жінкам про їх особисте життя. Я розглядаю їх як попередження общині, якщо вона серйозно має намір спланувати своє життя як у сім’ї, де є взаємна підтримка, то неодноразово виникатимуть серйозні проблеми, які треба помітити і уникнути.
По-четверте, він знову наполягає, як і в попередньому уривку, що християни повинні передусім піклуватися про свою власну сім’ю. Цікаво, що він покладає цей тягар передусім на християнок у вірші 16, підозрюючи, що це так теж можна обійти очевидну небезпеку. Припустимо, що одружений християнин бачить овдовілу нужденну родичку і хоче їй допомогти. Як легко ці стосунки могли пробудити неналежні почуття. Цієї небезпеки треба уникнути завчасно. Ті, хто надає професійну допомогу і наставляє відповідальних керівників, побачать, я думаю, що цей уривок написала людина з величезним досвідом громадського життя та його проблем. Ми повинні зробити усе, щоб не відмахуватися від нього, коли нам здається, що це не те, що ми зазвичай чекаємо від Біблії. І ми повинні дуже ретельно перевіряти наші власні громади з тією ж мудрістю і чуйністю до пасток і небезпек.