«А ти говори, що відповідає здоровій науці. Щоб старі чоловіки тверезі були, поважні, помірковані, здорові у вірі, у любові, у терпеливості. Щоб старі жінки в своїм стані так само були, як належить святим, не обмовниці, не віддані п’янству, навчали добра, щоб навчали жінок молодих любити своїх чоловіків, любити дітей, щоб були помірковані, чисті, господарні, добрі, слухняні своїм чоловікам, щоб не зневажалося Боже Слово. Так само благай юнаків, щоб були помірковані. У всім сам себе подавай за зразка добрих діл, у навчанні непорушеність, повагу, слово здорове, неосудливе, щоб противник був засоромлений, не мавши нічого лихого казати про нас. Раби щоб корилися панам своїм, щоб догоджали, не перечили, не крали, але виявляли всяку добру вірність, щоб у всьому вони прикрашали науку Спасителя нашого Бога.»
Я учора був на зустрічі директорів місцевих шкіл. Один з директорів представляв свій річний звіт. З вибачною гордістю він описував, як шкільний хор об’їхав три канадські міста, співав у соборах, церквах і концертних залах. Учитель цитував декілька листів з відгуками, які він отримав після того, як хор повернувся. Один писав, що окрім натхненного і бездоганного співу, діти в хорі поводилися упродовж усього туру ввічливо, спокійно і чарівно. Вони були, сказав автор (сам директор школи і музикант), прекрасними послами країни і школи.
Люди весь час спостерігають. Коли це шкільний хор, вони майже упевнені, що, коли юні виконавці не знаходяться на сцені, вони розслабляться і, можливо, трохи вийдуть з дозволених їм рамок. У тому випадку це не сталося, і люди це помітили. Світ спостерігає і робить замітки. Те ж саме трапляється, наприклад, з командою регбі із семінарії – серйозне завдання. Чи буде там лихослів’я під час бійки? Чи там порушуватимуть правила, коли суддя на хвилину втратить пильність? Якщо так буде, то люди дивитимуться один на одного і розуміюче посміхатися: видно, ці майбутні священики не такі вже святі.
А якщо це місто в стародавньому середземноморському світі, яке ніколи раніше не бачило християн? Це нова община, яка по-новому себе організовує, відмовляється приєднуватися до таких звичайних громадських подій, як жертвопринесення на честь різних богів і богинь, включаючи особливих місцевих божеств. Її члени більше не завсідники п’яних оргій, як колись були раніше. Вони навіть, як то кажуть, відмовляються присягатися у відданості імператорові. Люди спостерігатимуть. Що за народ ці християни? Чи дійсно вони є таємним товариством, яке проводить дикі свята невидимо для поглядів сторонніх? Чи є вони громадською проблемою? Чи можуть бути політично небезпечними?
Що ж, християни могли в чомусь виявитися незручними і нелояльними. Звичайно, їх відмова брати участь у регулярних жертовних богослужіннях і язичницьких церемоніях не додала б їм друзів. І їх ставлення до Цезаря, хай і обережне і на цьому етапі не вороже, могло бути для них небезпечним. Але Павла, як і інших ранньохристиянських учителів, хвилює наступне: якщо в християн будуть неприємності, нехай це буде через принципові розбіжності, а не через речі, над якими зазвичай сміється або глумиться натовп.
На початку списку, як у цьому посланні, так і декількох інших, – розпорядження про бездоганність сімейного життя. Звичайно, сьогодні люди глузують і над сімейним життям. Багато хто у світському західному товаристві вважає його необов’язковим, пережитком колишніх років, коли люди були забобонні і покірні, коли суворий батько залізною рукою управляв сім’єю. Ми вільні, кажуть люди; ми не повинні так більше жити. Наполягати на сімейних правилах для жінок, дітей і рабів – означає повернути час назад. Якщо хтось дійсно управляє своєю сім’єю так, як Павло, схоже, переконує в цьому уривку, деякі сусіди могли б повідомити про них у поліцію.
Як я вказав в інших уривках, найбільш вражаюча проблема в цьому списку настанов – розпорядження рабам у віршах 9 і 10 – повинна розглядатися, звичайно, у контексті звичайного повсякденного життя першого століття. Рабство було реальністю життя, і тоді було абсолютно безглуздо прикидатися, що це не так. У вас було не більше шансів несподівано скасувати рабство в першому столітті, чим представити можливість космічної подорожі. Те, на що ви могли сподіватися, що це одного разу станеться, і бажали, щоб це сталося, не виправдовує те, що ви створюєте в рабів враження, що зараз, оскільки вони були християнами, вони можуть не коритися своїм панам. Так само як футуристична фантазія про космічну подорож не виправдала б Павла, що продає квитки на Марс. Це, звичайно, не точна паралель, але вона показує, що перші християни діяли в межах того, що було можливим у той час; тоді ж постійно поширювалися протести проти зловживань у межах системи і, де можна, проти самої системи (Послання до Филимона – кращий приклад).
Було бажано, щоб раби, ставши християнами, не вважали себе вище за закон. Деякі могли подумати: «Оскільки мій пан не християнин на відміну від мене, це надає мені право сказати йому, що є що; врешті-решт, я раб Володаря світу, а він ні!» Як могла відреагувати на це язичницька громадськість на Криті або десь ще? Людям стало б ясно, що цей новий культ просто створював проблеми і має бути викоренений. Ні: раби-християни повинні кожним своїм вчинком красномовно свідчити про істину науки «Спасителя нашого Бога».
Те ж саме вірне (і це менше оскаржується, хоча все ще дивно для когось сьогодні) стосовно до великої сім’ї, якими тоді були більшість сімей, яких і зараз ще немало в країнах середземноморського регіону. Там, у Греції і Туреччині, сьогодні подекуди є сім’ї, що включають два або три покоління, можливо, навіть більше, які живуть під одним дахом, часто спільно працюючи на одній і тій же фермі або беручи участь у сімейному бізнесі. Небезпека такого способу життя в тому, що життя деградує до рівня пліток і недомовок, а з цього виникають ревнощі і злість. А все це приправляється пияцтвом старших членів сім’ї, які або відмовилися від відповідальності, або примушують інших зберігати усе, як є. Подібне, каже Павло, треба присікати. Літні чоловіки (зверніть увагу, що вони отримують свої настанови спочатку, бо, якщо вони хочуть підтримувати повагу, як вони звикли, вони спочатку повинні навчитися бути прикладом для всіх інших) не повинні напиватися, не мають бути сварливими або грубими. Аналогічно літні жінки (тут могли матися на увазі жінки, починаючи від тридцятирічного віку і вище) не повинні дозволяти собі опускатися до пияцтва чи пліток; вони повинні подавати добрий приклад розсудливої поведінки і показувати наступному поколінню, що в сімейному житті усе буде набагато краще, якщо кожен займеться своїми справами і буде добре виконувати покладені на нього або її обов’язки по дому і господарству, ніж якщо бурчатиме і намагатиметься опиратися існуючим порядкам.
Знову ж таки я знаю, що подібна порада звучить страшенно банально і старомодно. Можливо, половина сучасних романів, п’єс і фільмів – про людей, які вирвалися за рамки, «по-справжньому знайшли себе», втекли із соціальної і культурної в’язниці, куди їх посадили інші люди, і так далі. Поза сумнівом, репресивні структури існують; поза сумнівом, є багато людей, які повинні втекти звідти. Але є помилкова свобода, в якої більше спільного з атомною часткою, яка безладно рухається всюди, ніж із справжньою свободою, яка робить вас вільними бути собою в певній структурі.
Істинна свобода – це не анархія. Бути революціонером прекрасно, іноді навіть необхідно; але це не може бути єдиним, у що ви повинні вірити і що робити, або ви закінчите ізоляцією, самотністю і безперспективним становищем. Навіть революціонери, коли домагаються свого, виявляють, що тепер вони повинні наново винайти соціальні структури, щоб життя тривало. Тим більше важливо, особливо якщо ви – частина маленької і прагнучої вижити християнської общини, жити повністю в даній вам системі і свідчити про Благу звістку тим, що ви не даєте стороннім жодних шансів глузувати з вашого дому і сімейного життя чи критикувати їх.