Цей том біблійного впровадження до Нового Заповіту є продовженням попереднього, що був присвячений Старому Заповітові. Хоч обидва ці томи відносно самодостатні, їм притаманна така ж взаємозалежність, якою характеризуються два Заповіти Святого Письма, що відображають два етапи однієї-єдиної історії спасіння.
Ми завершили вступ до Старого Заповіту своєрідним «відкриттям» до Нового, себто християнським підходом до нього, згідно з яким Ісус Христос становить точку перетину основоположних реалій старого союзу, спрямованих до обіцяного майбутнього, починаючи ще від першого об’явлення Бога Авраамові (Бут. 12:1-3).
Розпочинаючи розгляд Нового Заповіту, гадаємо, що було б доречно окреслити читачеві, як буде розподілено виклад матеріялу, позаяк ми не дотримуватимемося тієї канонічної послідовности книг, яку зазвичай знаходимо у виданнях Біблії. Звісно, для Нового Заповіту слушні ті ж інформація та зауваги стосовно всієї Біблії, що їх було подано в перших главах впровадження до Старого Заповіту.
Розгляд Нового Заповіту розпочнемо панорамним оглядом Палестини та релігійних складників юдаїзму першого століття нашої ери. Оглянувши загально новозаповітні писання і ту подію, що лежить в основі самого християнства, – воскресіння Ісуса Христа, – присвятимо далі увагу главі про месіянські очікування в часах Ісуса та про те, як вимальовується сама постать Ісуса-Месії на підставі найважливіших титулів, що їх Йому надає Новий Заповіт; короткий аналіз цих титулів виявляє різкий контраст між тим, як розуміли месіянство Ісус і первісна християнська спільнота, і тим, як його розумів сучасний їм юдаїзм.
Ми вважали, що перед дослідженням самих писань корисно буде спершу ознайомитися з первісною християнською спільнотою; зробимо це на основі тієї картини, що її змальовує Лука в книзі Дій апостолів. Ця спільнота є моделлю, яку має взяти собі за ідеал кожна спільнота, що претендує на звання християнської; крім цього, слід не забувати, що саме в ній розпочався процес, який привів до формування Євангелій – джерела наших знань про Ісуса Христа.
Книга Дій апостолів, де в загальних рисах описано, як християнство поширювалося від Єрусалиму аж до Риму, переходячи через весь східний басейн Середземного моря, становить тло як для новозаповітних писань загалом, так і для Павлових послань зокрема. Заснування низки християнських спільнот в юдейському середовищі і серед поганських народів нагадує про те, що лежить в основі всіх інших писань, адже вони були адресовані до живих спільнот: навіть якщо цього з першого погляду не видно, вони були написані для цих спільнот й іноді викликали саму їхню появу. Хочемо нагадати, що християнство – це не книга, а життя, хоч книга теж є цінною й необхідною для цього життя.
З огляду на все це ми вирішили розглянути Дії апостолів перед іншими книгами й дотримуватися тої послідовности, що найбільше наближається до історичної хронології їхнього постання. Загально прийнято, що апостольські послання, за винятком послань Івана, постали перед остаточним написанням Євангелій, тим-то спершу ми говоритимемо про них. Перед розглядом Павлових послань необхідно було представити читачеві постать цього великого апостола, навернення якого вважають найважливішою подією для християнства після воскресіння Ісуса. Декілька екскурсів висвітлять окремі важливі аспекти богословської думки Павла.
Далі йтиме розгляд синоптичних Євангелій (Марка, Матвія і Луки) та писань Івана (Євангеліє, послання, Одкровення).
Ці впровадження загалом базуються на тих самих критеріях і методиці викладу, що й попередній том, присвячений Старому Заповітові, тільки в них більше місця приділено аналізові поодиноких новозаповітних книг – як задля важливости тієї Особи, що домінує в усіх цих книгах, так і через їх безпосередній вплив на віру і життя Церкви та кожного християнина зокрема.
Метою також і цього тому є лише полегшити (а не замінити) читання біблійного тексту для тих, хто не дуже ознайомлений зі світом Біблії, але прагне увійти в нього, аби краще пізнати Ісуса Христа через слово тих, «хто спочатку були самовидцями й слугами Слова» (Лк. 1:2).
Тож після розгляду кожної книги слід прочитати безпосередньо в Біблії її текст, порівнюючи все, що було сказано про її зміст і структуру, та звіряючи ті цитування, тексту яких ми часто не наводили не лише задля того, щоб не робити цей підручник надто громіздким, а й також щоб призвичаїти читача частіше розгортати Біблію, приглядаючись, як вона укладена, і здобуваючи навички, як швидко віднаходити те, що в ній шукаємо, – аби таким чином вона ставала для нас щоразу ближчою книгою, ставала мовби товаришем у житті.
Антоніо Джирланда