«Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився. Бо Євангелія була звіщена нам, як і тим. Але не принесло пожитку їм слово почуте, бо воно не злучилося з вірою слухачів. Бо до Його відпочинку входимо ми, що ввірували, як Він провістив: Я присяг був у гніві Своїм, що до місця Мого відпочинку не ввійдуть вони, хоч діла Його були вчинені від закладин світу. Бо колись про день сьомий сказав Він отак: І Бог відпочив сьомого дня від усієї праці Своєї. А ще тут: До Мого відпочинку не ввійдуть вони! Коли ж залишається ото, що деякі ввійдуть до нього, а ті, кому Євангелія була перше звіщена, не ввійшли за непослух, то ще призначає Він деякий день, сьогодні, бо через Давида говорить по такім довгім часі, як вище вже сказано: Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець! Бо коли б Ісус Навин дав їм відпочинок, то про інший день не казав би по цьому. Отож, людові Божому залишається суботство, спочинок. Хто бо ввійшов був у Його відпочинок, то й той відпочив від учинків своїх, як і Бог від Своїх.»
Чув я якось анекдот про священика, що дуже любив кататися конем, – і так любив цю справу, що частенько відлучався зі своєї парафії, щоб покататися, коли слід було працювати. І назвав він свого коня «Суботство», щоб, якщо люди запитають, куди він подівся, його дружина могла з чистою совістю відповідати: «Його призвало суботство».
Зрозуміло, ця історія – апокриф: і однією з ознак цього може служити той факт, що практика дотримання суботи священиками з’явилася зовсім нещодавно; але навіть коли такі збори увійшли до моди, священик верхи на коні здався б занадто ексцентричним… проте цей анекдот допомагає нам пригадати, що в біблійному богослов’ї закладений принцип «сьомого дня тижня», а також сьомого року та інших варіантів, пов’язаних з циклом у сім років, і цей принцип спочатку притаманний створеному світу. За часів Ісуса та частина Закону Мойсеєвого, в яку входили правила дотримання суботи, перетворилася на жорстку легалістську систему, і стало забуватися основне призначення цієї заповіді – дати людям відпочинок, а не посилити їх тягар, заборонивши якісь необхідні справи, наприклад, лікування хворих. Ісусу, як ми читаємо в євангеліях, довелося прориватися через ці нагромадження. Проте Новий Заповіт зовсім не заперечує важливість принципів, встановлених у Бут. 1: у рамках кожного тижня один день відводиться відпочинку, за подобою того, як на завершенні творіння відпочивав сам Бог.
Але в даному розділі ідея Божого спокою на сьомий день творіння розглядається в іншому аспекті. У Посланні до Євреїв, як ми вже бачили, цитується Пс. 95 при обговоренні того «відпочинку», що був обіцяний синам Ізраїлю після досягнення ними цілі свого шляху. Тепер же автор послання сполучає цю ідею із «відпочинком» самого Бога після закінчення творіння і припускає, що Бог застерігав людей: може статися так, що вони до Його «відпочинку» не увійдуть. Тобто Земля Обітована повинна була стати для них тим «відпочинком», яким Бог насолодився після закінчення шести днів творчої праці.
Але істинний сенс цього уривка стає остаточно, і вражаюче, ясний у віршах 11-12. Коли народ під керівництвом Ісуса Навина увійшов до Землі Обітованої, він увійшов до того обіцяного «відпочинку». Нарешті припинилися мандри – упродовж сорока років, не шести днів! – і діти Ізраїлю могли скуштувати відпочинок і безпеку осілого життя, розвивати культуру, займатися сільським господарством, ремеслом, торгівлею, зводити будинки і міста. Замисліться, каже автор послання, що ж виходить: Ісус Навин дав народу «відпочинок», причому задовго до того, як Давид вигадав Пс. 95. (Не можна стверджувати безумовно, що псалом був складений саме Давидом, але в I столітті йому приписувалися більшість псалмів; навіть якщо цей текст не був написаний Давидом, а виник пізніше, це ніскільки не послабляє аргументацію послання, навпаки, посилює.) Про який же ще «відпочинок» говорить Давид, якщо євреї вже отримали відпочинок, обіцяний їм при Виході з Єгипту?
Автор Послання до Євреїв дає відповідь цілком у дусі інших міркувань цього тексту: єдиний спосіб представити Пс. 95 – визнати, що він вказує вперед, на інший «відпочинок», який з погляду псаломщика ще повинен був настати. Отже, перед нами ряд з трьох «відпочинків»: відпочинок Бога на сьомий день творіння; «відпочинок», який Ісус Навин дарував народу, коли ввів його в Палестину; і прийдешній «відпочинок», який провидить псаломщик і який, згідно з цим посланням, залишається доки нездійсненою, зверненою в майбутнє обіцянкою.
І нам не доведеться марно роздумувати над цим – що це за прийдешнє, про який останній «відпочинок» йде мова. У розділах 11 і 12 видіння прийдешнього розкриється перед нами, і автор послання перелічить усіх героїв віри з прадавніх часів, які чекали іншої Землі Обітованої, іншого міста; такої землі і такого міста, які складають частину Божої частини в творінні («небес»), і які повністю здійсняться, коли нинішнє небо і земля у черговий раз захитаються (12:25-28).
Вглядівшись у цю картину, слід зазначити в ній дві суттєві деталі. У вірші 8 згаданий Ісус Навин, вождь, який успадкував владу після смерті Мойсея. У Новому Заповіті він згадується лише тут і в Діях Апостолів (7:45), проте його ім’я і в єврейській, і в грецькій формі співпадає з ім’ям Ісуса Христа. От чому без додавання «Навин» цей переклад іноді збивав з пантелику читачів. Але автор послання прекрасно усвідомлює виникаючу паралель, а також відмінності між Ісусом Навином і Ісусом з Назарету. Навин дав людям перший «відпочинок», Ісус з Назарету, Месія, дарував «відпочинок» останній і остаточний.
Далі, згідно з віршем 10, цей «відпочинок» означає припинення роботи. Можливо, тут є натяк на властиве Павлу тверде переконання, що тепер важлива тільки «віра», а не «діла». Звичайно, наприкінці коментарю до Пс. 95 автор послання прагне виділити значення віри, довіри і сподівання на Бога. А також, що «відпочинок» – Божий дар, і ми не можемо отримати його самі, здобуваючи його тяжкою працею.
Із самого початку розділу автор намагається уберегти читачів від рокової помилки, що позбавляє цього останнього «відпочинку»: не можна уподібнюватися тим, хто в пустелі відмовився приєднатися до тих, що повірили (в. 1). Він підкреслює це знову і знову у віршах 3 і 6: найважливіше віра, перевірте, чи дійсно ви зберегли віру! Це стане головною темою розділу 11, де наведено декілька визначень віри і класичні приклади древніх святих, які зберегли віру всупереч вірогідності та очевидності. Думається, ці приклади важливіші, ніж теорія.
Усе це зберігає свій сенс і сьогодні. Багато християн належать до конфесій, що мають вікову історію, і ризикують «задрімати». Здається, ніби в колишні часи було краще (зрозуміло, це лише ілюзія). Деяким громадам доводиться боротися за виживання у ворожому політичному або релігійному оточенні, через свою віру вони піддають себе різним небезпекам. Важко в таких умовах переконувати самих себе, що Блага звістка дійсно веде через пустелю в новий світ Божий. Усім нам треба зібратися із силами, щоб довіритися Богові, а не своїм відчуттям і навіть не власним очам. Щоб пам’ятати невідступно цю обіцянку останнього і вічного «відпочинку».