Отже, наша Любов-потреба, що є найбільшою зі всіх, або збігається з найвищим, найздоровішим, найреалістичнішим духовним станом людини або, принаймні, становить його основний компонент. Звідси випливає дуже дивний висновок. Людина тоді найтісніше наближається до Бога, коли найменше до Нього подібна. Бо що може бути менш подібним між собою, ніж повнота і нужденність, владність і покора, праведність і покаяння, всемогутність і крик про допомогу? Коли я вперше наштовхнувся на цей парадокс, він збив мене з пантелику; він також підірвав усі мої попередні спроби написати про любов. Ми повинні розрізняти дві речі, які можна, напевно, назвати „близькістю до Бога“. Перша – це подібність Богові. Думаю, що Бог наділив певною подібністю до Себе все, що створив. Простір і час по-своєму відображають Його велич: кожне життя є родючим, як Він, тваринний світ – Його діяльність. Людина має ще важливішу подібність до Бога завдяки своєму розуму. Ангели, як ми віримо, мають подібність, якої бракує людині: безсмертя та інтуїтивне знання. Тому всі люди, і добрі, й погані, всі ангели, разом із упалими, більше подібні до Бога, ніж звірі. Їхня природа є в цьому сенсі „ближчою“ до Божественної Природи. Але є й інша близькість – близькість підходу до Бога. Якщо ми маємо на увазі саме це, то людина перебуває „найближче“ до Бога тоді, коли найбільш переконливо і швидко наближається до свого кінцевого союзу з Богом, бачення Бога і втіхи від Бога. Порівнявши близькість-подібність і близькість-підхід, побачимо, що вони не обов’язково збігаються. Можливо, тут допоможе аналогія. Уявімо, що ми в горах і йдемо в село до своєї домівки. У полудень виходимо на верхівку скелі, де просторово перебуваємо дуже близько до села: воно лежить просто під нами. Ми можемо кинути в нього камінь. Але оскільки ми – не скелелази, то не можемо спуститися вниз. Нам потрібно йти далеко в обхід, може, п’ять миль. Багато разів упродовж нашої подорожі ми статистично будемо далі від села, ніж коли сиділи над урвищем. Але лише статистично. А в сенсі просування будемо значно „ближче“ до теплої ванни і гарячого чаю.
Оскільки Бог є блаженним, всесильним, суверенним і творчим, то логічно, що щастя, сила, свобода і плідність (думки чи тіла) там, де вони з’являються в людському житті, становлять подібність і, таким чином, близькість до Бога. Але ніхто не припускає, що володіння цими дарами мусить конче бути пов’язаним з нашим освяченням. Жодні багатства не є перепусткою до Царства Божого.
На верхівці скелі нам близько до села, але, незалежно від того, як довго сидітимемо там, ми ніколи не наблизимося до нашої ванни і чаю. Тому подібність, і в цьому сенсі близькість до Нього, якою Бог наділив певні створіння і певні стани цих створінь, – це щось завершене, вбудоване. Те, що є близьким до Нього через подібність, ніколи не стане ще ближчим лише завдяки їй. Але близькість підходу – це, за визначенням, близькість, що поглиблюється. І якщо подібність нам дається, її можна прийняти з вдячністю чи без неї, можна використовувати чи зловживати нею, то підхід натомість, хоча його започатковує й підтримує Благодать, – це вже наше завдання. Кожне створіння створене на образ Божий без Його допомоги чи то навіть згоди. Проте ці створіння стають синами Божими зовсім не тому. І подібність, яку вони отримують через синівство, – це не образ чи портрет. Певною мірою вона більша від подібности, бо це союз або єдність з Богом у волі; але це не суперечить всім відмінностям, які ми розглянули. Як сказав кращий за мене письменник, наше наслідування Бога в цьому житті – наше вольове наслідування, що відрізняється від будь-якої подібности, якою Він наділив нашу природу чи стан – повинно бути наслідуванням воплоченого Бога. Нашим взірцем є Ісус, не лише на Голгофі, але й у майстерні, на дорозі, серед натовпу з галасливими вимогами і сердитим спротивом, що не давали усамітнитися та спокійно відпочити. Бо це, будучи таким незвичним атрибутом Божественного життя, є, як виявляється, не лише подібним, але самим Божественним життям, що функціонує за людських обставин.