Більшість людей мого покоління пам’ятає, як нас сварили в дитинстві, коли ми говорили „люблю полуниці“, а дехто навіть пишається тим, що в англійській мові є два дієслова: любити (love) і подобатися (like), тоді коли у французькій лише одне: aimer (любити). І не лише у французькій, а й у багатьох інших мовах. Зрештою, в реальному мовленні це притаманно й самій англійській. Майже всі мовці, навіть дуже педантичні і побожні, щодня говорять, що „люблять“ їжу, гру, заняття. І, по суті, існує тяглість між нашими елементарними вподобаннями речей і нашою любов’ю до людей. Позаяк „найвище не тримається без найнижчого“, почнімо краще знизу, з простих уподобань; а оскільки „подобатися“ означає діставати задоволення, то мусимо почати із задоволення.
Як відомо, задоволення можна поділити на дві категорії: те, яке б зовсім не було задоволенням, якщо б йому не передувало прагнення, і те, що є повноправним задоволенням і не потребує такої підготовки. Приклад першого – ковток води. Це просто задоволення, якщо ви спраглі, і дуже велике задоволення, якщо ви дуже спраглі. Але, напевне, ніхто у світі, за винятком потреби втамувати спрагу чи виконувати лікарський припис, не вливатиме в себе склянку води лише для того, щоб насолодитися самим процесом. Прикладом другої категорії буде несподіване, неждане задоволення пахощами – подихом квасолевого поля чи грядки солодкого горошку, що зустрічає вас під час ранкової прогулянки. Вам нічого не бракувало, з вами було все гаразд , а тут – як дар – неочікуване задоволення. Я наводжу дуже прості приклади заради ясности, хоча, звичайно, тут не все так просто. Коли вам дають каву чи пиво тоді, коли ви чекали на воду (і були б нею задоволені), тоді, звичайно, ви одержуєте задоволення першого (тамування спраги) і водночас другого типу (приємний смак). І знову, згубна звичка може перетворити задоволення другого типу на перший. Для поміркованої особи випадкова склянка вина – це насолода, така, як пахощі квасолевого поля. Але для алкоголіка, чий смак і травлення давно вже зруйновані, жоден алкогольний напій не принесе задоволення, хіба що полегшить нестерпну жадобу. Якщо він ще взагалі розрізняє смаки, то напій йому радше не сподобається; але це краще від жалюгідного тверезого стану. Проте, незважаючи на всі зміни і комбінації, відмінність між цими двома категоріями залишається досить чіткою. Можемо їх назвати Задоволеннями-потребами і Задоволеннями-поцінуваннями.
Подібність між цими Задоволеннями-потребами і „Любов’ю-потребами“ було чітко видно в першому розділі. Але там, як ви пам’ятаєте, я зізнався, що мені доводилося протистояти схильності применшувати Любов-потребу чи виключати її з категорії любови взагалі. Тут більшість людей можуть мати протилежну схильність. Дуже легко розхвалювати Задоволення-потреби і дивитися несхвально на ті, що походять із поцінування: перші – такі природні (вони часто сполучаються з цим словом), такі необхідні, такі захищені від надміру самою своєю природністю, другі – зайві, здатні відкрити двері кожній розкоші і пороку. Якщо би нам забракло матеріялу для цієї теми, ми могли б відкрутити краник, зазирнувши до праць стоїків, і з нього нам натекла б ціла посудина аж по вінця. Але впродовж цього дослідження нам треба бути обережними, щоб передчасно не прийняти моральну чи оцінювальну настанову. Загалом людський розум набагато охочіший до похвали чи осуду, ніж до опису і визначень. Він хоче зробити кожне розрізнення оцінювальним; звідси і фатальні критики, які ніколи не можуть вказати на відмінні риси двох поетів, аж поки не розмістять їх у порядку першости, – так, ніби вони є кандидатами на якусь премію. Ми не повинні застосовувати цей підхід до задоволення. Реальність надто складна. Нас уже від цього застерегли, бо ми знаємо, що Задоволення-потреба – це стан, в якому Задоволення від поцінування зникають у разі свого зіпсуття (через згубну звичку).
У кожному разі, ці два види задоволення важливі для нас настільки, наскільки вони предвіщають ознаки наших типів „любови“ (належно названих таким чином).
Спраглий чоловік, який щойно випив горня води, може сказати: „Присягаюся, цього я й хотів“. Те саме можна почути й від алкоголіка, який щойно дістав свою чарку. Чоловік, який минає солодкий горошок під час ранкової прогулянки, радше скаже: „Який чудовий запах“. Так само знавець вин після першого ковтка відомого бордо може сказати: „Це чудове вино“. Коли актуальними є Задоволення-потреби, ми схильні висловлювати твердження про себе в минулому часі; коли Задоволення із поцінування – ми схильні до тверджень про об’єкт у теперішньому часі. Легко побачити чому.
Шекспір описує задоволення тиранічної хтивости:
- Хіть кривосвідчить, убиває, рве,
- На підступи готова і на зради.
- Кохаєш – до, а потім – повен мсти,[1]
Але найневинніші і найнеобхідніші Задоволення-потреби мають дещо схожі риси – лише деякі, звичайно. Ми не відчуваємо до них ненависти, як тільки наситимося, але вони, поза сумнівом, надто раптово цілковито „вмирають для нас“. Кран з водою і горня виглядають справді дуже привабливо, коли ми приходимо з косовиці, обпалені сонцем; а за мить нам вже байдуже до них. Запах апетитної їжі дуже відрізняється до і після сніданку. І, даруйте, що наведу найекстремальніший приклад: хіба більшість із нас не переживала моменти (в чужому місті), коли при вигляді літери WC над дверима нас переповнювала радість, майже достойна для оспівування в поезії?
Задоволення від Поцінування зовсім інше. Завдяки їм ми відчуваємо, що щось не просто задовольнило наші фізіологічні потреби, але, по суті, повноправно завоювало нашу оцінку. Знавець вин не просто дістає задоволення від свого бордо, так, як дістає задоволення від того, що зігрів зимні ноги. Він відчуває, що це ось – вино, яке заслуговує на його повну увагу; воно виправдовує всі вміння та традиції, які були застосовані при виготовленні, і всі роки тренувань, які зробили його піднебіння здатним розрізняти вина. У позиції знавця вин є навіть нота безкорисливости. Він хоче, щоб вино зберігали в добрих умовах не лише заради власної вигоди. Навіть якщо б він лежав на смертному одрі й знав, що більше ніколи не питиме вина, він був би шокований від самої думки, що його найкращі марочні вина порозливали чи зіпсували, чи навіть випили прості смертні (як я), які не можуть відрізнити добре бордо від поганого. Те саме можна сказати про людину, яка минає сад зі солодким горошком. Горошок їй не просто подобається, вона відчуває, що цей аромат заслуговує, щоб ним насолоджувалися. Вона картала б себе, коли пройшла б, не зауваживши його і не насолодившись ним. Це було б нерозумно, черство, прикро, коли б таку красу знехтували. Людина ще довгі роки пам’ятатиме насолоду від цих моментів. Їй буде прикро почути, що сад, повз який вела її стежка того дня, поглинули кінотеатри, гаражі й нові обхідні шляхи.
[1] Вільям Шекспір. Сонет 129 // Сонети. – Львів: Літопис, 1998.