А тепер розгляньмо любов до батьківщини. Немає потреби розвивати постулат де Ружмона; ми всі тепер знаємо, що ця любов стає демоном, коли стає богом. Дехто починає підозрювати, що вона завжди є лише демоном. Але тоді їм доведеться відкинути половину високої поезії й половину героїчних вчинків, якими славний наш рід. Ми не зможемо залишити навіть плач Христа за Єрусалимом. Він також виявляє любов до Своєї батьківщини.
Встановімо наші межі. Немає потреби писати тут трактати з питань міжнародної етики. Коли ця любов стає демонічною, вона неодмінно породжує злі вчинки. Тут, звичайно, можна вказати, які стосунки між націями є недобрими. Але ми лише розглядаємо саме почуття з надією відрізнити його невинний стан від демонічного. Жоден з них не є дієвою причиною національної поведінки. Бо, точніше кажучи, на міжнародній арені діють правителі, а не нації. Демонічний патріотизм їхніх підлеглих – я пишу лише про підлеглих – відкриє шлях для їхніх злих вчинків; здоровий патріотизм його перекриє. Якщо вони злі, то шляхом пропаганди можуть заохочувати демонічний стан наших почуттів для того, щоб гарантувати собі нашу згоду на їхнє зло. Якщо вони добрі, то можуть чинити протилежне. Це одна з причин, чому ми, як приватні особи, повинні бути насторожі здоров’я чи хвороби своєї любови до батьківщини. Саме про це я й пишу.
Про суперечливу природу патріотизму можна судити по тому, з якою безпрецедентною рішучістю про нього писали Кіплінг і Честертон. Якщо б це був один елемент, ці люди не вихваляли б його одночасно. Реально він містить багато складників, з яких можна складати різні комбінації.
Перший – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів. Зауважмо, що в ширшому розумінні – це для нас любов до Англії, Уельсу, Шотландії чи Ольстеру. Тільки іноземці і політики говорять про „Британію“. Кіплінгове „Не люблю ворогів своєї імперії“ звучить сміхотворно фальшиво. Своєї імперії! Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, поїздів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме.
Було б дуже важко знайти якийсь легітимний підхід, з якого можна засудити це почуття. Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму. Це, звичайно, не чисте милосердя; воно передбачає любов до ближнього в локальному, а не в Господньому сенсі. Але ті, хто не любить своїх земляків зі села чи міста, яких вони досі бачили, напевно далеко не зайдуть у своїй любові до „Людини“, якої вони не бачили. Всяка природна прив’язаність, зокрема і ця, може стати суперником духовної любови; але вона також може бути її попередньою імітацією, тренуючи (в певному сенсі) духовні м’язи, які Божа Благодать може згодом застосувати до вищого служіння; так само, як дівчата няньчать ляльок у дитинстві, а згодом няньчать дітей. Обставини можуть закликати зректися цієї любови: вирвіть праве око[1]. Але спершу вам потрібно мати це око: створіння, яке не має жодного – яке дійшло лише до того, щоб могти розрізняти „світлочутливі“ плями – буде малопридатним для медитації над цим суворим текстом.
Звичайно, патріотизм такого типу зовсім не агресивний. Він тільки просить, щоб його залишили в спокої. Він стає войовничим лише для того, щоб захистити те, що любить. У будь-якій голові, з уявою, вартою бодай гроша, він породжує позитивне ставлення до іноземців. Як я можу любити свій дім, не усвідомлюючи, що інші люди мають не менше право любити свій? Як тільки ви усвідомили, що французам подобається café complet так само, як нам подобається яєчня з беконом – ну, то й на здоров’я, нехай собі п’ють свою каву. Найменше нам хочеться зробити всюди так, як у себе вдома. Він не був би домом, якби не був іншим.
Другим складником є особливе ставлення до минулого своєї країни. Маю на увазі те минуле, яке живе в народній уяві: великі діла наших предків. Згадайте Марафон. Згадайте Ватерлоо. „Ми мусимо бути вільними або вмерти – всі ті, хто говорить мовою Шекспіра“. Відчуття такого минулого накладає зобов’язання, але водночас дає запевнення; ми не маємо права впасти нижче від стандартів, які встановили наші батьки, а оскільки ми – їхні сини, то звичайно ж, є надія, що не впадемо.
Це почуття не може похвалитися такими добрими відгуками, як суто любов до рідного дому. В реальній історії кожної країни повно нікчемних чи навіть ганебних учинків. Героїчні оповіді, якщо брати типові з них, дають хибне уявлення про історію, і самі є часто відкритими для серйозної історичної критики. Тому патріотизм, що базується на нашому славному минулому, – благодатний ґрунт для критики. При глибшій обізнаності він може різко обірватися і перетворитися на розчарований цинізм або ж – і далі свідомо живитися фальшивими твердженнями. Але як можна засуджувати те, що явно спонукає багатьох людей у численні важливі моменти поводитися в стократ ліпше, ніж вони поводилися би без його допомоги?
Гадаю, образ минулого може зробити нас сильнішими без обману чи гордині. Образ стає небезпечним рівно настільки, наскільки його помилково сприймають чи замінюють серйозним і систематичним історичним дослідженням. Оповіді найкращі тоді, коли їх передають і сприймають просто як оповіді. Це не означає, що їх треба передавати лише як художню літературу (деякі з них, зрештою, правдиві). Але акцент потрібно робити на самій історії як такій, на картинці, що розпалює уяву, прикладі, що зміцнює волю. Школяр, який їх чує, мусить підсвідомо відчувати – хоча, звичайно, він не здатен виразити це словами – що він чує сагу. Нехай він відчує трепет – бажано „поза школою“ – через „Діла, що здобули Імперію“[2]; але що менше ми це плутаємо з „уроками історії“ чи приймаємо за серйозний аналіз – чи, навіть гірше, як виправдання імперської політики, то краще. У дитинстві в мене була книжка, повна кольорових картинок, яка називалася „Історія Нашого Острова“. Цей заголовок завжди видавався мені дуже слушним, таким, що торкається правильної струни. Книжка зовсім не виглядала на підручник. Мені видається, що справжньою отрутою, тією, що породжує згубний тип патріотизму, є надто серйозна індоктринація молодої людини фальшивою чи упередженою історією – героїчною легендою, замаскованою під факт з підручника. У дорослої освіченої людини він, як правило, невдовзі минає. Разом з цим закрадається мовчазне припущення, що інші нації не мають своїх героїв, таких, як ми; можливо, навіть утверджується переконання – це, звичайно, кепське біологічне пояснення, – що ми можемо в буквальному розумінні „успадкувати“ героїзм. І все це майже неухильно приводить нас до третього складника, який іноді називають патріотизмом.
Третій складник – не почуття, а переконання: тверде, навіть прозаїчне переконання, що наша нація насправді довгий час була і продовжує бути помітно вищою від усіх інших. Одного разу я ризикнув сказати старенькому священику, який озвучував цей тип патріотизму: „Але, сер, хіба не сказано, що кожен народ вважає своїх власних чоловіків найсміливішими і своїх власних жінок найгарнішими у світі?“. Він відповів з усією серйозністю – він не міг би бути серйознішим, промовляючи Символ Віри біля вівтаря – „Так, але в Англії це насправді так“. Будьмо певні, що це переконання не зробило з мого друга (нехай з Богом спочиває) лиходія; лише неймовірно милого старого осла. Але воно може породити ослів, які будуть копати і кусати. У своїй крайності, воно може породити той популярний расизм, який суперечить і християнству, і науці.
[1] Пор. Мт. 18:9
[2] William Henri Fitchett. Deeds that won the Empire.