Починаю з найсумирнішої і найпоширенішої любови – такої, в якій наш досвід, здається, найменше відрізняється від тваринного. Дозвольте відразу додати з цього приводу, що цим я не применшую її цінности. Ніщо з того, що людина має спільного з тваринами, не є від того кращим або гіршим. Коли ми звинувачуємо чоловіка в тому, що він „звичайнісінька тварина“, то не маємо на увазі, що він демонструє тваринні риси (ми всі це робимо), а що він демонструє їх і лише їх у випадках, коли від нього вимагається якостей суто людських. (Коли ми кажемо про нього – „скотина“, то, звичайно, маємо на увазі, що для більшости тварин його жорстокість є неможливою; вони не настільки розумні).
Греки називали цю любов storge. Я називатиму її просто Прив’язаністю. Мій грецький Лексикон визначає слово storge як „прив’язаність, особливо батьків до дітей“, але так само – дітей до батьків. І це є, поза сумнівом, первісна форма цього явища, а також центральне значення слова. Образ, з якого треба починати, – це мама, котра голубить дитину, або кішка з повним кошиком маленьких котенят – такий собі писклявий пухнастий клубок з муркотанням, лизанням, сюсюканням, молоком, теплом, запахом молодого життя.
Цей образ важливий тим, що ще з самого початку він представляє для нас парадокс. Потреба і Любов-потреба дітей є очевидною, як і Любов-дар матері. Мати народжує, годує грудьми, дає захист. З іншого боку, її любов також відчуває потребу: вона мусить народити, інакше помре. Вона мусить годувати грудьми, бо інакше захворіє. У цей спосіб її Прив’язаність є також Любов’ю-потребою. У цьому й парадокс. Це Любов-потреба, але все, що їй треба – це давати. Це Любов-дар, але їй треба бути потрібною. Ми ще повернемося до цього моменту.
Навіть у тваринному житті, а ще більшою мірою в нашому, Прив’язаність поширюється далеко за межі стосунків між матір’ю і дитиною. Цей теплий комфорт, це задоволення від часу, проведеного разом, властиві всім типам об’єктів. Це справді найменш дискримінаційна любов. Є жінки, яким ми можемо пророкувати небагато шанувальників, і чоловіки, в яких напевне буде небагато друзів. Вони нічого не можуть запропонувати. Але майже кожен може стати об’єктом Прив’язаности: потворний, дурний, навіть нестерпний. Необов’язково мусить бути якась очевидна відповідність між тими, кого вона пов’язує. Я спостерігав, як не лише батьки, а й брати тепло любили розумово неповносправного. Прив’язаність ігнорує вікові, родові, класові та освітні бар’єри. Вона може існувати між розумним молодим чоловіком з університету і старою нянею, хоча їхня свідомість живе в різних світах. Вона ігнорує навіть бар’єри біологічних видів. Ми спостерігаємо її не лише між собакою і людиною, але й, що є дивним, між собакою і котом. Гілберт Вайт[1] каже, що бачив її між конем і півнем.
Деяким письменникам вдалося це відтворити. У Трістрамі Шенді „мій батько“ і Дядько Тобі настільки далекі від спільних зацікавлень чи ідей, що вони й десяти хвилин не можуть поговорити, щоб не посваритися; але автор дає нам відчути їхню глибоку взаємну прив’язаність. Те саме відбувається з Дон Кіхотом і Санчо Пансою, Піквіком і Семом Велером, Діком Свівелером і Маркізою. Те саме, хоча, мабуть, без свідомого авторського наміру, – у Вітрі у Верболозах[2]; Кріт, Щур, Борсук і Жаба[3] говорять про дивовижну різнорідність тих, кого єднає Прив’язаність.
Але Прив’язаність має власні критерії. Об’єкт її уваги має бути знайомим. Ми можемо деколи вказати на конкретний день і час, коли ми закохалися чи заприятелювали з новим другом. Сумніваюся, що можна зловити момент, коли почалася Прив’язаність. Усвідомити її – це усвідомити, що вона триває вже деякий час. Слово „давня“ чи vieux як термін на позначення Прив’язаности є суттєвим. Собака гавкає на чужих людей, які не заподіяли їй жодної шкоди, і крутить хвостом до давніх знайомих, навіть якщо вони не зробили їй нічого доброго. Дитина любитиме черствого старого садівника, який ніколи не звертав на неї особливої уваги, і буде сахатися від гостя, який щосили намагається завоювати її прихильність. Але це мусить бути старий садівник, який „завжди“ там був – завжди за час короткого дитинства, яке не пригадує, аби його там не було.
Прив’язаність, як я вже сказав, – це найсумирніша зі всіх типів любови. Вона не надимається. Можна гордитися коханням чи дружбою. Прив’язаність скромна, навіть скрадлива, зі сором’язливим обличчям. Одного разу, коли я говорив про прив’язаність, яка досить часто буває між котом і псом, мій товариш на це сказав: „Так. Але б’юся об заклад, ні один пес не визнає цього перед іншими собаками“. Це, принаймні, вдала карикатура на людську Прив’язаність. „Хай домашні і непоказні сидять дома“, – каже Комус. Прив’язаність має дуже домашнє і непоказне лице. Так само, як і багато з тих, до кого ми її відчуваємо. Те, що ми їх любимо, не свідчить про нашу тактовність чи сприйнятливість, як також не засвідчує, що вони нас люблять. Те, що я називав любов’ю із Поцінування, не є основним елементом Прив’язаности. Їй, як правило, треба відчути нестачу або втрату, для того, щоб ми почали хвалити тих, з ким нас єднає лише Прив’язаність. Ми приймаємо їх як належне: і це сприймання як належне, що є згубним в еротичній любові, тут – правильне й доречне. Воно вписується в зручну, тиху природу цього почуття. Прив’язаність не була би Прив’язаністю, якби про неї голосно і часто говорили; виставляти її на публіку – це те саме, що виносити старі меблі на вулицю при переїзді. Вони мали дуже добрий вигляд на своєму старому місці, але на сонці вони виглядають кепсько або ж недоречно чи гротескно. Прив’язаність майже прокрадається чи просочується крізь наше життя. Вона живе зі скромними, домашніми, приватними речами; м’якими тапочками, старим одягом, старими жартами, вилянням хвоста старого пса, який лежить на підлозі в кухні, звуком швейної машинки, лялькою, залишеною на траві.
Але мушу відразу виправитися. Я говорю про Прив’язаність як таку, коли вона не змішана з іншими типами любови. Часто так і буває, однак, буває й інакше. Так само, як джин – це не лише окремий напій, але й основа для багатьох коктейлів, так і Прив’язаність, сама будучи любов’ю, може входити в інші типи любови, цілковито їх забарвлювати і створювати для них стале середовище. Їм би, напевно, було не дуже комфортно без неї. Заприятелювати – це не те саме, що виробити прив’язаність. Але коли ваш друг стає давнім другом, все, що довкола нього, все те, що раніше жодним чином не стосувалося дружби, стає рідним і близьким. Щодо еротичної любови, яка триває без цього домотканого одягу прив’язаности, то не можу уявити собі нічого неприємнішого. Без прив’язаности еротична любов стає або дуже ангельською або дуже тваринною, або кожною з них за чергою; завжди недостатньо великою чи малою для людини. Як у дружбі, так і в Еросі існує якийсь особливий шарм там, де лежить Любов-прив’язаність, спить собі, скрутившись клубочком, і нас огортає сущий спокій і природність наших стосунків (вільних, як самота, проте ніхто з нас не є самотнім). Нема потреби розмовляти. Нема потреби кохатися. Жодних потреб, хіба що ворушити вогонь.
[1] Gilbert White (1720-1793) – англійський натураліст, орнітолог. Відомий своєю працею «Природнича історія і старожитності Селборна» (Natural History and Antiquities of Selborne).
[2] The Wind in the Willows – повість для дітей, в якій Кенет Грахам (Kenneth Grahame) змальовує англійське суспільство.
[3] Персонажі Вітру у Верболозах, які представляють різні верстви англійського суспільства.