Є явна причина того, чому це жадання, зі всіх типів жадань-любови, легко стає найнерозсудливішим. Я вже говорив, що практично кожен може стати об’єктом Прив’язаности. Так, і практично кожен хоче ним стати. Жахливий містер Понтіфекс зі Шляху кожної плоті[1] починає лютувати, коли дізнається, що син його не любить; це „неприродно“ для хлопця – не любити власного батька. Але батькові навіть на думку не спадає запитати себе, чи зробив він бодай щось, що викликало б любов сина. Так само на початку Короля Ліра автор показує героя як чоловіка, що не викликає любови, якого терзає жага Прив’язаности. Я вдаюся до літературних прикладів, бо ви, читачу, і я не є сусідами; інакше було б, на жаль, зовсім не важко замінити їх прикладами з реального життя. Це відбувається щодня. І зрозуміло чому. Нам усім відомо, що ми повинні щось зробити, щоб якщо не заслужити, то принаймні привернути увагу еротичної любови чи дружби. Але Прив’язаність вважають чимось природно даним, готовим; „вбудованим“, „нашарованим“, „дармовим“. Ми маємо право на неї розраховувати. Якщо інші її не дають, вони „неприродні“.
Це припущення, поза сумнівом, викривляє правду. Справді, дещо в нас закладено. Оскільки ми належимо до ссавців, то інстинкт забезпечить нас принаймні певною, а часто – сильною материнською любов’ю. Оскільки ми – істоти суспільні, то живемо в певному середовищі, в якому, за сприятливих обставин, породжуються певні прив’язаності. Якщо хтось до нас прив’язаний, – це необов’язково через наші заслуги; ми можемо отримати прив’язаність, докладаючи дуже малих зусиль. Виходячи зі свого туманного сприйняття правди (багатьох люблять Прив’язаністю далеко не за їхні заслуги), містер Понтіфекс доходить сміхотворного висновку: „Тому я маю на неї право без заслуг“. Це так само, як доводити, у вищій площині, що оскільки жодна людина не має права на Божу Благодать через свої заслуги, я, не маючи заслуг, маю на неї право. Але тут не йдеться про права. Нам належить не „право сподіватися“, а „розсудливе сподівання“ на те, що нас люблять наші близькі, якщо ми з ними – більш-менш нормальні люди. Але ми можемо такими не бути. Можемо бути нестерпними. Якщо так, то „природа“ працюватиме проти нас. Бо та сама близькість, що робить Прив’язаність можливою, може породити також – і не менш природно – умови для нестерпної відрази, ненависти, такої ж незапам’ятної, сталої, часом майже підсвідомої, як відповідна форма любови. Зіґфрід з опери[2] не міг пригадати миті, коли кожен шурхіт ніг, буркотання і метушня його карликового названого батька стали для нього огидними. Ми ніколи не вловимо початку ані цього типу ненависти, ані Прив’язаности. Він завжди існував. Зауважмо, що слово старий вживається як на позначення відворотної огиди, так і симпатії: „старі вибрики“, „стара звичка“, „все по-старому“.
Абсурдно говорити, що Ліру бракує Прив’язаности. Він напівбожевільно марить нею, доки вона є Любов’ю-потребою. Якби він по-своєму не любив своїх дочок, то не прагнув би їхньої любови так відчайдушно. Ця ненаситна любов може переповнювати найбільш нелюбленого батька (чи дитину). Але вона працює їм і всім іншим на зло. Атмосфера стає задушливою. Якщо людей вже не люблять, то постійна вимога з їхнього боку (як право) бути любленими – їхнє демонстрування почуття образи, їхні докори, голосні і крикливі або просто приховані в кожному погляді й жесті, їхній огидний жаль до себе – викликають у нас почуття провини (вони націлені на це), але насправді ми не можемо нічого змінити. Вони запечатують сам фонтан, до якого відчувають спрагу. Якщо колись, в якийсь сприятливий момент у нас зародиться до них зерно Прив’язаности, їхня вимога більшого і ще більшого паралізує нас знову. І, звичайно, такі люди завжди прагнуть того самого доказу нашої любови; ми повинні стати на їхній бік, вислухати і погодитися з їхніми наріканнями на когось іншого. Якщо б мій хлопчик мене справді любив, він би побачив, яким егоїстом є його батько … якщо б мій брат любив мене, він перейшов би на мій бік проти сестри … якщо б ти мене любив, ти б не дозволив, щоб зі мною так поводилися…
А тим часом вони далі не усвідомлюють справжньої дороги. „Якщо справді хочеш, щоб тебе любили, будь гідним любови“, – сказав Овідій. Цей веселий старий розпусник мав на увазі лише те, що „коли хочеш приваблювати дівчат, мусиш бути привабливим“, але його постулат має ширше застосування. Шукач любовних пригод виявився мудрішим від містера Понтіфекса і Короля Ліра.
Насправді дивує не те, що ці ненаситні вимоги, які висувають нелюблені, інколи даремні, а те, що їх так часто задовольняють. Деколи можна спостерігати, як жінка витрачає свою юність, молодість і довгі роки зрілости аж до старости на піклування і догоджання своїй матері, а тій, як вампіру, все замало турботи і ласки. Можливо, її жертва і прекрасна (хоч не всі так вважають), чого не скажеш про матір. Тому „вбудована“ чи незаслужена ознака Прив’язаности тягне за собою огидну помилкову інтерпретацію. До цього спричиняється і її легкість та неформальність.
[1] Samuel Butler. The way of all Flesh
[2] Автор має на увазі однойменну оперу Ріхарда Вагнера.