Пригадую собі місіс Фіджет, яка померла кілька місяців тому. Мене по-справжньому вражає те, як відродилася після цього її сім’я. Перекошений вираз обличчя зійшов з лиця її чоловіка; він тепер може сміятися. Молодший хлопець, якого я завжди вважав озлобленим, примхливим малим створінням, виявився абсолютно людяним. Старший, який ніколи не бував дома, хіба що, коли приходив ночувати, тепер постійно в хаті і вже почав дбати за сад. Дівчинка, яку завжди вважали „кволою“ (хоча я так ніколи й не дізнався, у чому саме полягала проблема), тепер бере уроки верхової їзди, про що раніше не могло бути й мови, танцює цілу ніч і грає досхочу в теніс. Навіть пес, якого ніколи не пускали надвір, хіба що на повідку, став відомим членом Клубу ліхтарного посту біля їхньої дороги.
Місіс Фіджет дуже часто казала, що живе для своєї сім’ї. І це не було неправдою. В околиці про це знали всі. „Вона живе для своєї сім’ї, – казали сусіди. – Яка дружина і мати!“ Вона прала все сама, щоправда, досить кепсько, тому домашні часто благали її не робити цього, адже вони могли дозволити собі віднести речі до пральні. Але вона не зважала на їхні прохання. На тих, хто був дома, завжди чекав гарячий обід і завжди щось гаряче вночі (навіть у середині літа). Вони молили її так не старатися. Вони протестували мало не зі сльозами на очах і чесно стверджували, що їм подобається їсти холодне. Це нічого не змінювало. Вона жила для своєї сім’ї. Вона ніколи не лягала спати, не дочекавшись усіх членів родини; навіть якщо хтось пізно приходив додому – байдуже, друга чи третя ранку, – його завжди зустрічало мовчазним докором кволе, бліде, виснажене обличчя. Звичайно, усі вимушені були приходити раніше чи й взагалі не виходити з дому. Вона також сама шила і вважала себе (я не виступаю в ролі судді) чудовою кравчинею-аматоркою та великою в’язальницею. І, звичайно, якщо тільки ви не були безсердечною тварюкою, то мусили це все носити. (Вікарій каже, що після її смерті пожертви її сім’ї на організацію доброчинних ярмарків «продажу рукоділля» для збору коштів на парохію перевищують пожертви всіх інших парохіян, разом узятих.) А її турбота про їхнє здоров’я! Вона несла на собі весь тягар „кволости“ дочки. Лікареві – давньому приятелю, адже вона не зверталася в медичні заклади – ніколи не дозволялося обговорювати проблеми зі своїм пацієнтом. Після короткого огляду мама забирала його в сусідню кімнату. Дівчинка не повинна була мати жодних турбот, жодної відповідальности за своє здоров’я. Тільки любляча опіка, вияви ніжности, спеціяльна їжа, жахливі напої для підвищення тонусу і сніданок до ліжка. Бо місіс Фіджет, як вона часто казала, готова „покласти своє здоров’я на вівтар сім’ї“. Вони не могли її зупинити. Так само як не могли – будучи порядними людьми – сидіти склавши руки і дивитися, як вона все робить. Вони мусили допомагати. Тобто вони робили щось для неї, щоб допомогти їй робити щось для них самих, чого вони не хотіли. А що стосується найдорожчого собаки, то він був для неї, як вона казала, „одним з дітей“. Він був, по суті, настільки одним із них, наскільки вона могла його таким зробити. Але оскільки в нього не було докорів сумління, він собі легше давав раду, ніж вони, і хоча його постійно водили на медогляд, тримали на дієті і не відпускали від себе ні на крок, йому все-таки деколи вдавалося залізти в ящик для сміття чи до сусідського собаки.
Вікарій каже, що тепер місіс Фіджет на відпочинку. Будемо сподіватися, що це так. Але що стосується її сім’ї, то в цьому немає жодного сумніву.
Легко побачити, як схильність до такого стану є властивою для материнського інстинкту. Це, як ми бачили, Любов-дар, але та, яка потребує давати; а тому потребує бути потрібною. Але справжньою метою давання повинен бути такий стан одержувача, в якому він вже більше не потребує нашого дару. Ми годуємо дітей для того, щоб вони невдовзі змогли самі себе годувати; ми навчаємо їх для того, щоб їм незабаром не треба було нашої науки. Тому на цю любов покладено важке завдання. Вона повинна працювати на своє зречення. Ми повинні прагнути зробити себе більше непотрібними. Година, коли ми можемо сказати: „Я вже більше їм не потрібний“, повинна бути нашою нагородою. Але інстинкт сам за своєю природою не має влади сповнити цей закон. Інстинкт прагне добра для свого об’єкта, але лише того добра, яке може дати сам. Набагато вища любов – та, яка прагне для об’єкта добра як такого, з якого б джерела воно не походило – мусить прийти на допомогу і приборкати інстинкт для того, щоб він міг прийняти зречення. Часто так і є. Але там, де воно не так, ненаситна потреба бути потрібним шукатиме свого: або підтримуючи потреби своїх об’єктів, або вигадуючи для них уявні потреби. Вона робитиме це ще немилосердніше, вважаючи (в якомусь сенсі правильно), що це Любов-дар, а тому трактуючи себе як „безкорисливу“.
Це можуть робити не лише матері. Всі інші форми Прив’язаности, які виводяться з батьківського інстинкту чи подібні до нього за функцією і яким необхідно бути потрібними, можуть потрапити в ту саму пастку. Однією з них є Прив’язаність патрона до свого протеже. В романі Джейн Остін[1] Емма хоче, щоб у Гаріет Сміт було щасливе життя, але тільки таке, яке для неї запланувала сама Емма. Моя професія – професія викладача університету – є в цьому плані небезпечною. Якщо ми чогось варті, то завжди повинні працювати для тієї миті, коли наші учні здатні стати нашими критиками і суперниками. Ми повинні радіти, коли ця мить настає, як радіє тренер з фехтування, коли його учень може його перемогти та обеззброїти. І багато хто так і робить.
Але не всі. Я ще пам’ятаю сумний випадок з Доктором Кварцом. Жоден університет не міг похвалитися ефективнішим і відданішим викладачем. Він присвятив себе учням. Він запам’ятався майже всім їм на все життя. Його заслужено усі любили і шанували. Відповідно, вони охоче продовжували відвідувати його і після того, як закінчилися їхні академічні взаємини: приходили вечорами до нього додому і вели знамениті дискусії. Але цікаво, що це тривало недовго. Рано чи пізно – це могло бути навіть протягом кількох місяців чи кількох тижнів – наступав фатальний вечір, коли учні, постукавши до нього у двері, чули, що доктор зайнятий. Після того він був завжди зайнятий. Вони були викреслені з його життя. Це сталося тому, що на їхній останній зустрічі вони збунтувалися. Заявили про свою незалежність – відокремилися від учителя і обґрунтовували власні погляди, можливо, не без успіху. Зіткнувшись із цією незалежністю, яку він тяжкою працею творив, яку мав обов’язок творити, як тільки міг, Доктор Кварц не міг її стерпіти. Вотан трудився, щоб створити вільного Зіґфріда; коли вільний Зіґфрід постав перед ним, той був розлючений. Доктор Кварц був нещасливою людиною.
[1] Йдеться про роман „Емма“.