Якщо вашою темою є Прив’язаність або Ерос, ви матимете підготовану авдиторію. Про важливість і красу цих почуттів звучало дуже багато, аж до гіперболізацій. Навіть ті, хто їх розвінчує, чинять свідомий спротив цій хвалебній традиції, а отже – перебувають під її впливом. Але дуже мало сучасних людей вважають Дружбу чимось рівноцінним чи навіть узагалі видом любови. Не пригадую, щоб хтось із поетів чи новелістів її оспівував, з часу написання In Memoriam. Трістан та Ізольда, Антоній і Клеопатра, Ромео і Джульєтта мають численні відповідники в сучасній літературі, натомість Давид і Йонатан, Пилад і Орест, Ролан та Олівер, Аміс та Аміль їх не мають. В античні часи Дружбу вважали найщасливішим і найгуманнішим типом любови, царицею життя і школою чеснот. Натомість сучасний світ її ігнорує. Ми, звичайно, визнаємо, що крім дружини і дітей чоловік повинен мати декілька „друзів“. Але сам тон цього визнання і тип знайомств, які називають „дружбою“, чітко показують, що таке розуміння має дуже мало спільного з тою Philia, якій Аристотель визначив місце серед чеснот, чи тою Amicitia, про яку Цицерон написав книжку. Це щось маргінальне; не основна страва на бенкеті життя; відхилення; те, що заповнює вільний час. Як до цього дійшло?
Перша і найочевидніша відповідь: її мало цінують тому, що мало хто відчув її на собі. А ймовірність прожити життя, так і не зазнавши її, закорінена в причині, яка так різко відділяє Дружбу від двох інших типів любови. Дружба – аж ніяк не в негативному сенсі – є найменш природною зі всіх типів любови, найменш інстинктивною, органічною, біологічною, стадною і необхідною. Вона має найменше до діла з нашими нервами, від неї не перехоплює подих, від неї не бліднуть, ані не прискорюється пульс, не вдаряє в голову кров. Вона притаманна лише людині; у момент, коли двоє чоловіків стають друзями, вони вже, до певної міри, відгородилися від стада. Без Еросу ніхто б з нас не народився, а без Прив’язаности ніхто б не зріс; але ми можемо жити і виховуватися без Дружби. Біологічні види не мають у ній потреби. Окреме стадо – спільнота – може навіть відчувати до неї неприязнь і недовіру. І це часто трапляється з лідерами. Директори шкіл, голови релігійних спільнот, полководці і капітани кораблів можуть відчувати неспокій, коли між маленькими групками їхніх підлеглих зав’язується міцна і тісна дружба.
Ця, так би мовити, „не-природна“ властивість Дружби великою мірою пояснює те, чому її возвеличували в античні і середньовічні часи і чому їй не надають значення тепер. Найглибшою і найтривкішою думкою тих часів був аскетизм і зречення од світу. Природу, емоції, тіло вважали загрозою для наших душ або ж зневажали як деградацію нашого людського статусу. А отже – найбільше винагороджували той тип любови, який здавався найнезалежнішим чи навіть нескореним перед природою в її чистому вигляді. Прив’язаність та Ерос були надто явно поєднані з нашими нервами, а це надто очевидно єднало нас із тваринами. Ви могли відчувати, як вам перевертає нутрощі чи вібрує в діяфрагмі. Але в Дружбі – в цьому світлому, спокійному, раціональному світі вільно обраних стосунків – ви віддалялися від усього цього. І тільки ця, зі всіх видів любови, здавалося, возносила вас до рівня богів та ангелів.
Але на зміну прийшов Романтизм – і „слізна комедія“, і „повернення до природи“, і возвеличення Сентименту. А за ними потягнулася вся ця хвиля емоцій, яка, хоча й піддавалася часто критиці, триває ще з тих часів. І на завершення – возвеличення інстинкту, темних кривавих богів, чиї верховні жерці не можуть спромогтися на чоловічу дружбу. За такого нового устрою все, що раніше стояло на боці цієї любови, тепер почало працювати проти неї. У неї не було достатньо радости зі сльозами на очах, не було подарунків на згадку і дитячого лепетання, що могло б задовольнити сентименталістів. Там не було достатньо крови й нутрощів, щоб подобатися примітивістам. Вона була худа і мала хворобливий вигляд; щось на зразок вегетаріянської підміни органічніших типів любови.
До цих причин долучилися й інші. Для тих – а їх зараз більшість, – хто вбачає в людському житті простий розвиток та вищу форму тваринного життя, всі форми поведінки, які не можуть пред’явити сертифікату тваринного походження або не свідчать про виживання, викликають підозру. Сертифікати Дружби – не дуже переконливі. І знову, світогляд, який ставить колективне над індивідуальним, неминуче зневажає Дружбу; це стосунки між людьми на найвищому рівні індивідуальности. Вона виокремлює осіб з колективної „спільности“ так надійно, як це може зробити хіба що самотність; мало того, вона виокремлює їх по двоє і по троє. Деякі форми демократичних почуттів є природно ворожими до неї, бо вона вибіркова і стосується небагатьох. Сказати „це мої друзі“ означає сказати „а ті ними не є“. Одне слово, пишучи розділ про Дружбу, треба починати з її реабілітації.