Таким чином, Бог, прийнятий у людське серце, перетворює не лише Любов-дар, але й Любов-потребу; не лише нашу Любов-потребу в Ньому, але й нашу Любов-потребу один в одному. Це, звичайно, не єдине, що може статися. Він може прийти до нас зі страшнішою місією, як нам буде здаватися, і вимагати, щоб ми цілковито відмовилися від природної любови. Високе і жахливе покликання, як в Авраама, може змусити чоловіка відвернутися від свого народу і батьківського дому. Еросом, спрямованим на заборонений об’єкт, можливо, доведеться пожертвувати. У таких випадках цей процес легко зрозуміти, хоча й важко стерпіти. Але найбільше ми схильні недобачати необхідности перетворення, навіть коли природній любові дозволено існувати далі.
У таких випадках Божественна Любов не замінює собою природну – так, ніби нам треба було викинути срібло, щоб звільнити місце на золото. Природні типи любови покликані стати формами Милосердя, залишаючись одночасно тим, ким вони і були – природною любов’ю.
Тут можна легко простежити своєрідне відлуння чи вінець самого Воплочення. І це не повинно нас дивувати, бо Автор в обох випадках той самий. Так, як Христос є досконалим Богом і досконалою Людиною, природні типи любови покликані стати досконалим Милосердям, а також досконалою природною любов’ю. Так, як Бог стає Людиною „не замінюючи Божественне на плоть, але приймаючи в Себе Людське“, так само й тут; Милосердя не опускається до рівня природної любови, а природна любов приймається, перетворюється на співзвучний і покірний інструмент Самої Любови.
Більшість християн знають, як це відбувається. Усі вчинки (за винятком лише гріхів) природних типів любови можуть у щасливу годину стати плодами радісної і несоромливої, вдячної Любові-потреби чи самовідданої, ненадокучливої Любові-дару, обидві з яких належать до Милосердя. Ніщо не є надто тривіяльним чи надто тваринним, щоб зазнати такого перетворення. Гра, жарт, спільна чарка, невимушена розмова, прогулянка, акт Венери – усе це може стати способом, в який ми прощаємо чи приймаємо прощення, в який ми утішаємо чи приймаємо утішання, в який ми „не шукаємо свого“. Таким чином, у наших інстинктах, жаданнях і перетвореннях, Любов приготувала для Себе „тіло“.
Але я сказав: „у щасливу годину“. Години швидко минають. Тотальне і безпечне перетворення природної любови у форми Милосердя – це настільки важка праця, що, напевне, жодна людина після гріхопадіння ніколи не наближалася до її досконалого виконання навіть на відстань гарматного пострілу. Все ж, закон тут, як мені видається, невблаганний – любов мусить перетворитися саме таким чином.
Одна складність полягає в тому, що тут, як і деінде, ми можемо зайняти неправильну позицію. Християнські (занадто номінально християнські) кола друзів, сім’ї, засвоївши цей принцип, можуть влаштовувати шоу через свою зовнішню поведінку, а надто через слова, демонструючи своє посвячення в цю таємницю – вишукане, метушливе, бентежне і нестерпне шоу. Такі люди перетворюють кожну дрібницю на справу надзвичайної духовної ваги – вголос і всі разом. (Якби ж на самоті за закритими дверима, перед Богом на колінах, то була б інша справа). Вони завжди без потреби просять чи нестерпно пропонують прощення. Чи не краще жити з тими звичайними людьми, які долають свої вибухи роздратування (і наші) без зайвих емоцій, дозволяючи, щоб спільна вечеря, нічний сон або жарт розставили все на свої місця? Справжня праця повинна бути найпотаємнішою зі всіх наших робіт. Навіть, наскільки це можливо, бути в таємниці від нас самих. Права рука не повинна знати, що робить ліва. Ми небагато досягли, якщо граємо з дітьми в карти „лише“ для того, щоб їх розважити чи показати їм, що ми більше на них не гніваємося. Якщо це все, на що ми здатні, ми маємо право це робити. Але було би краще, якби глибше, менш свідоме Милосердя налаштувало нас на такий ритм, при якому нам у цей момент найбільше хотілося б трохи побешкетувати з дітьми.
Проте, у цій необхідній роботі нам дуже допомагає та риса нашого досвіду, на яку ми найбільше нарікаємо. Запрошень перетворити наші природні типи Любови на Милосердя ніколи не бракує. Їх пропонують ті незгоди і розчарування, які трапляються у всіх них. А це безпомилково свідчить про те, що (природної) Любови не буде „достатньо“, хіба що ми засліплені самозакоханістю. Бо тоді ми використовуємо їх в абсурдний спосіб. „Якщо мені більше пощастило б з моїми дітьми (цей хлопець з кожним днем дедалі більше стає схожим на свого батька), я могла б любити їх досконалою любов’ю“. Але кожна дитина є іноді нестерпною; більшість дітей нерідко є відразливими. „Якби тільки мій чоловік був уважнішим, не таким лінивим, не таким марнотратним…“ „Якби тільки моя дружина мала менше примх і більше розуму, і була не така марнотратна…“ „Якби мій батько не був таким нестерпно банальним і скупим…“ Але в кожному і звичайно ж, у нас самих, є щось, що вимагає поблажливости, толерантности, прощення. Необхідність практикувати ці чесноти спершу налаштовує нас, змушує нас спробувати перетворити – точніше, дозволити Богові перетворити – нашу любов на Милосердя. Ці терзання і тертя є корисними. Цілком можливо, що там, де їх найменше, перетворення природної любови є найважчим. Коли їх багато, необхідність піднятися над ними є очевидною. Коли ж у нас більш-менш все гаразд, потрібне особливе чуття, щоб зауважити небезпеку. Це може бути ще одним прикладом того, як важко „багатому“ увійти в Царство.
А проте, я переконаний, що необхідність перетворення є невблаганною, принаймні, якщо наші природні типи любови мають увійти в небесне життя. Більшість із нас, по суті, вірить у те, що вони можуть туди увійти. Ми можемо сподіватися, що воскресення тіла так само означає воскресення того, що можна назвати нашим „більшим тілом“, загальною канвою нашого земного життя з його прив’язаностями і стосунками. Але тільки за однієї умови, яка є не довільним приписом Бога, а рисою, незмінно притаманною природі Небес: ніщо, що не може стати небесним, не може увійти туди. „Плоть і кров“, сама природа не можуть успадкувати те Царство. Людина може зійти на Небеса лише тому, що Христос, Який помер і вознісся на Небо, „оселився в ній“. Хіба нам не доцільно припустити, що те саме стосується любови людини? Лише ті, у кого увійшла Сама Любов, вознесуться до Самої Любови. Вони можуть воскреснути разом із Ним тільки тоді, коли певним чином і в певний спосіб розділили Його смерть; якщо природний елемент всередині них піддавався – рік за роком чи шляхом раптової агонії – перетворенню. Мода цього світу минає. Природність криє в собі плинність. Природні типи любови можуть сподіватися на вічність лише, якщо вони дозволили прийняти себе у вічність Милосердя, принаймні дозволили, щоб цей процес почався тут на землі, до того, як прийде ніч, і ніхто не зможе працювати. А цей процес завжди міститиме певний тип смерти. Іншого виходу немає. У моїй любові до дружини чи друга єдиний вічний елемент – це перетворювальна присутність Самої Любови. Винятково через цю присутність інші елементи можуть сподіватися так, як сподіваються наші фізичні тіла, воскреснути з мертвих. Бо лише це в них є святим. Лише це є Господом.