«А Бог терпеливости й потіхи нехай дасть вам бути однодумними між собою за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 15:5-6).
Особливим чином любов виявляється в пошануванні тих емоцій дитини, які можуть викликати в її батьків неспокій: дитячого гніву, злости, страху, заздрости, образ тощо. Дорослі повинні цілковито приймати ці та інші дитячі почуття й ставитися до них із розумінням. Дитина має право на емоції так само, як будь-яка інша людина. Слід особливо акцентувати на тому, що дитячі емоції мають ту саму людську вартість і є такими ж важливими, як і почуття батьків. Якщо батько не звертатиме уваги на дитячі емоції, нехтуватиме ними або намагатиметься придушити їх, а водночас акцентуватиме на важливості власних почуттів, які повсякчас демонструватиме, то це буде формою явної несправедливости щодо маленької беззахисної людини.
Дитина від перших хвилин свого існування спонтанно й безпосередньо виражає емоції. Це її природне право. Ту своєрідну «рішучість», яку немовлята виявляють, виражаючи почуття, треба сприймати як вимогу серйозно трактувати їх. Коли дитина плаче, гнівається чи сміється, вона надсилає матері й батькові певний сигнал, хоче передати їм якесь повідомлення. Якщо батьки нехтують емоціями дитини, вона сприймає це як спробу відкинути її, як нестачу любови. У такій ситуації дитині здається, що «крик», прихований в її емоціях, залишається без відповіді. І тоді вона почувається самотньою.
Діти спонтанно виражають як свої негативні почуття (злість, гнів, заздрість, страх), так і позитивні (радість, задоволення, симпатії, любов). Спонтанність дитячих емоцій є великим даром цього періоду життя. Завдяки цим почуттям батьки можуть «довідатися», чим живе дитина, і налагодити з нею контакт. Якщо батько й мати беззастережно приймають дитячі емоції та з повагою ставляться до них, то це дає дитині змогу зберігати спонтанність і природність реакцій не лише впродовж періоду раннього дитинства, а й під час дозрівання та в дорослому житті.