«І сталось, наступного дня Він відправивсь у місто, що зветься Наїн, а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в своєї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста. Як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею, і до неї промовив: Не плач! І Він підійшов, і доторкнувся до мар, носії ж зупинились. Тоді Він сказав: Юначе, кажу тобі: встань! І мертвий устав, і почав говорити. І його Він віддав його матері. А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм! І розійшлася ця чутка про Нього по цілій Юдеї, і по всій тій країні.»
Де ж тут віра? Слуга сотника був зцілений по вірі свого хазяїна, а в цій історії єдиний, хто вірить у можливість воскресіння померлого, – це сам Ісус. Хоча Він любить бачити прояви віри, Він цим не пов’язаний, і в даному випадку Він діє вільно, з чистого співчуття, просто щоб зробити щось таке, чого ніхто не міг би і уявити.
Лука ясно хоче, щоб ми провели зв’язок між цією сценою і тією, в якій Він сам, єдиний Син у Своєї Матері, убитий і покладений у гробницю за стінами Єрусалиму. У цьому фрагменті, звичайно, юнак тимчасово повернений до звичайного життя і рано чи пізно помре. Наприкінці своєї історії Лука розповість нам про нове Ісусове життя, в якому вже не буде смерті.
Осмислимо цей епізод і дозволимо йому захопити нас. Уявимо себе, що йдемо серед натовпу неподалік від похоронних носилок у жаркий галілейський день, затьмарений горем для родичів померлого юнака. Смерть – справа звичайна, і кожен знає, що треба робити. Тут є професійні плакальники, які голосять так голосно, що друзі і родичі покійного і звичайно ж його мати можуть і самі наплакатися і наридатися уволю, не бентежачись тим, що це побачать сторонні. (Наскільки цей звичай людяніший, ніж клінічно-безпристрасна помпезність сучасних західних похоронів!) Супроводжуючи померлого, люди несуть із собою пахощі, щоб натерти ними тіло перш, ніж загорнути його в похоронні пелени, щоб тим самим усунути сморід розкладання. Ви вийшли зі свого рідного будинку і йдете вулицями до міських брам. Смерть у маленькому близькосхідному поселенні зачіпає кожного. Сімейні поховання робляться на певній відстані від міста: ймовірно, у невеликій печері на схилі пагорба, де раніше був похований чоловік і батько юнака і де залишене місце для наступних поховань. Саме туди спрямовується процесія.
Потім несподівано наближаються якісь подорожні. Чоловік веде за собою маленьку групу своїх послідовників. Хтось впізнав Його: Верхня Галілея – не така вже велика територія, і Він, схоже, виріс у сусідньому містечку (Наїн знаходиться в п’яти кілометрах від Назарету). Він дивиться на вдову, що втратила сина, свою останню надію, і, здається, чужа біда чіпає Його серце. Він підходить і щось каже їй – а потім, на загальний подив і жах, торкається до носилок. (Цього зазвичай ніхто не міг робити, окрім найнятих носильників; дотик до трупа чи до носилок, або навіть до носильників міг осквернити.) Потім – найбільше потрясіння – Він каже юнакові: «Встань!»… і той встає. Уся похоронна процесія приходить у стан нестримного захвату, що граничить з недовірою.
Вони не знають, на кого дивитися – на юнака, що ожив, на його здивовану матір або на цього Незнайомця, що зробив те, що робили древні пророки, Ілля і Єлисей. (У розповіді Луки звучать відгомони 1 Царів 17 і 2 Царів 4.) «Зглянувся Бог над народом Своїм», – кажуть вони.
Погляньте на всю цю сцену ще раз; але тепер не очима стороннього спостерігача, а очима постраждалої сторони. Згадайте момент з власного життя цього тижня чи цього року, що став для вас самих сильним потрясінням. Можливо, це щось таке, що за вашими відомостями мало статися, – наприклад, якась аварія в будинку чи на роботі. Можливо, це щось таке, чого ви завжди побоюєтеся, раптовий нещасний випадок або хвороба, трагедія або скандал. Увійдіть до самої сцени, якщо можете, з молитвою; відчуйте скорботу і крах усіх надій, гіркоту і гнів. Потім погляньте: до вас наближається Ісус. Не переривайте молитви і дайте Йому підійти, промовити, доторкнутися, наказати. Можливо, Він скаже не те, чого ви хотіли б. Але якщо так вийшло, що Він є присутнім поряд з вами, то це якраз те, чого ви особливо потребуєте. Раз Він тут, з вами, в епіцентрі трагедії, ви переживете все це.
Ці дві історії (про слугу сотника і про сина вдови), якими починається Лк. 7, важливі в оповіданні Луки з двох причин. По-перше, вони підхоплюють заповіді 6-го розділу і наочно показують, що міняється в земному житті, коли Бог щедро виливає Свою любов. По-друге, вони готують нас до важливого питання: ким вважає Себе Ісус? Що кажуть ці Його дії про Його власну роль, покликання і місію?